Всі взяли по цигарці. Клацнула кришка. Чеканов заховав портсигар до кишені, махнув рукою і побіг до літака.
Звівшись навшпиньки, Ягвіц-Масальський бачив, як Чеканов, хизуючись, вибіг на трап і зник в чорному овалі дверей.
Завив лівий мотор, потім правий. Остання хвилина чекання здавалася Ягвіцові особливо довгою. Але ось літак важко побіг по бетону в дальній кінець поля, розвернувся, понісся по білій смузі доріжки і десь посередині її відірвався від землі. Ягвіц поглянув на годинника: 14–05.
Розділ XIX САМ
Смерком, коли Сашко й Ганнуся повернулися з кіно, вони вже не застали Масальського. Але на вечерю його чекати не стали, бо знали, що він вже не повернеться.
Тимчасом на задньому сидінні автобуса міжміського сполучення між літньою селянкою з бідоном в ногах і худорлявим дідком в білій панамі вмостився Павло Леонтійович Масальський — Пауль фон Ягвіц-Савур. Його важко було зараз впізнати. Голова начисто поголена. Новий, але пом'ятий парусиновий костюм відсвічував глянцевим ворсом, — він, очевидно, був щойно з магазина. Окуляри в мідній оправі надавали дуже провінціального вигляду його благодушному обличчі. Від недавньої елегантності не лишилося й сліду. Обхопивши руками портфель з матеріалу, який колись мав вигляд крокодилячої кожі, Ягвіц обережно горнув його до грудей. З портфеля виглядали учнівські зошити. Пальці Ягвіца були в чорнилі. Навіть на підборідді синіла невелика розмазана пляма такого ж кольору. Він бездумно дивився у вікно. Так дивляться люди, які добре вивчили дорогу за час багатьох поїздок. Але він не бачив нічого, що проносилося за запиленими вікнами автобуса.
Що ж, тепер можна, як кажуть, підбити баланс. Є витрати. Але головне те, що після всього йому вдалося зникнути. Він не буде свідком вибуху літака, але за цим не варто шкодувати, бо всі свідки такого видовища по сумісництву виявляться й жертвами. Хотілося курити. Не можна. Дурне правило.
Автобус, погойдуючись на вибоїнах, котив від зупинки до зупинки.
В невеликому містечкові Ягвіц сів на пригородній поїзд, а надвечір — в автобус, потім — в поїзд далекого слідування, кожен раз змінюючи напрям. Петляючи, плутаючи сліди, Ягвіц добрався до Львова,
Місто, де минуло його дитинство і юність. Такі ж вузькі, добротно вибрукувані вулиці і суцільні будинки. Невисокі, старомодні будинки, краса яких не приїсться ніколи. На них лише треба вміти дивитись: вибирати час, освітлення, ракурс. Це історія архітектури. Але не тільки. Це взагалі історія, де політика й економіка найбільш яскраво проявились у зовнішньому вигляді міста. Ось тут стояв загнузданий бронзовий кінь. Вершник — Ян Собеський — людина, яка ненавиділа все українське.
Клумба з квітами на тому місці, де ще недавно стояв пам'ятник, мала, можливо, не такий величний вигляд, як бронзовий вершник, що загнуздав коня. Але Ягвіц з злістю побачив, що жива привабливість квітів дивовижно пов'язувалася з поновленим обличчям міста. Більше, ніж бундючне обличчя похмурого шляхтича. Так, місто, де минуло його дитинство, а потім і юність, стало невпізнанним. Його змінили не стільки будинки, вулиці — новобудов для цього не так уже й багато — скільки люди, що несли в собі риси нового часу, що випромінювали його на все довкола. Навіть масивна 65-метрова башта кафедрального собору, що п'ять віків байдуже дивилася на все, що творилося біля її могутнього підніжжя, і та наче прилучилася до нового життя чавунною дощечкою з написом: «Пам'ятник архітектури».
Ягвіц підійшов до дверей костьолу і здивовано помітив, що вони відчинені. Останні промені призахідного сонця впали косим промінням на поріг і затрималися тут, перед входом в присмерковий світ ритуальних скульптур та вітражів. Урочиста, глухо тремтлива музика органа супроводжувала людський спів. Вона майже не долітала до вулиці, наче боялася різких дзвінків трамвая і веселого гомону людей.
Ягвіц обійшов майже весь центр, Уважно прислухався до розмов, намагався вникнути в їх зміст. Він читав всі написи: чи то була реклама нового спектаклю, чи назва установи.
Назустріч Ягвіцу йшла немолода жінка, обережно протискуючись крізь гомінкий людський потік. Її обличчя було в коричньових плямах. Втома залягла навколо набряклих вуст, але надзвичайні були очі, сповнені якимось спокійним, мудрим світлом. В уповільнених рухах жінки відчувалася гідність, з якою вона йшла назустріч своєму материнству. Простенький халатик її був звичайним одягом вагітних жінок; він прикривав помітний живіт, і потік зустрічних людей обережно обтікав цей острівець майбутнього життя.