Выбрать главу

Різким поштовхом відчинив двері в тамбур. Нікого. Ягвіц рвонув двері в сусідній вагон. Замкнені. Мороз пробіг по тілу. Треба щось робити. Але що? Втікати! Але від кого? За дверима хтось незлостиво чортихнувся, потім голосно позіхнув. Заскрипіли петлі, і з сигнальним ліхтарем у руках в тамбур вийшов заспаний провідник.

— Не спиться? — запитав він ліниво у Ягвіца. — Зараз двадцятихвилинна зупинка. Можете прогулятись. — Подивився у очі Ягвіца і тому здалося, що в погляді провідника приховане глузування. — Дозвольте, — провідник, лагідно відсторонивши Ягвіца, відкрив бокові двері. В тамбур ввірвався свіжий вітер.

Ягвіц дивився на широку спину провідника, і йому здавалося, що вона напружена, що кожен мускул її тремтить в чеканні удару. Була хвилина, коли Ягвіц уже хотів ударити провідника ручкою пістолета, але вогні станції, а особливо поза провідника, що раптом стала лінива та безпечна, утримали його руку.

Зійшовши на зупинці, Ягвіц став повагом гуляти безлюдним нічним пероном. Потім спритно вскочив у пригородній поїзд, що рушив з другої колії. З підніжки уважно оглянувся. Нікого. Швидкий поїзд, що ним він приїхав сюди, ще стояв на першій колії.

І раптом Ягвіц побачив, як в одному з суцільнометалевих вагонів до вікна метнулася людина, притисла своє обличчя до скла і стала уважно вдивлятися в темряву, розріджену світлом станційних ліхтарів. Людина вертіла головою на всі боки. І Ягвіц здригнувся, впізнавши її: синюваті плями від пороху спотворили її молоде обличчя. І пригадався Вишгород, лазня, мокрий передбанник, брезклі ноги Нікольського, що ними він йшов по вогкій доріжці, а поруч — хлопець з цими синіми відзнаками на обличчі й руках.

Поїзд, набираючи швидкість, пірнув в темряву гаю, що з обох сторін оточив залізницю. Між деревами мигнули й згасли вогні станції.

Пересівши ще в два поїзди, Ягвіц посеред дня приїхав в Москву.

В Москві прямо з Київського вокзалу він поїхав у «Мосторг», купив костюм, сірий пильник, черевики і шляпу. Ввечері Ягвіц виїхав на Ростов. Години через три, вийшов в тамбур, відчинив двері і пожбурив у темряву ночі, що її з гуркотом розсікав поїзд, згорток з старим одягом.

В багатолюдній метушливій Москві він трохи заспокоївся. Біс з нею, з цією делегацією! Треба вискочити звідси, а там він поверне Улласу до останньої копійки всі гроші, що їх той перерахував на рахунок Павла Савура, і нагадає генералові слова його співвітчизників: «Краще один раз бути боягузом, ніж назавжди — покійником». Тим більше, що він, Ягвіц, зовсім не був боягузом і весь час рискував. Так що він міг би і не повертати гроші. Але навіщо себе вв'язувати ними?

Як він не намагався заспокоїти себе думкою, що міна просто не вибухнула, відчуття страху постійно терзало його мозок. Інстинктом розвідника Ягвіц відчував, що зіпсована міна — не може поясняти невдачу, але нічого іншого придумати не міг, хоча й розумів, що його вистежили. Але коли?.. В Ростові зійшов з поїзда і об'їхав все місто, пересідаючи на тролейбуси, трамваї, таксі Він навіть виїхав у таксі за місто. Щоб переконатися, що за ним не стежать, зупинив за поворотом, що огинав гайок, машину і пройшовся назад, стискаючи в кишені пістолет. Шосе було порожне. Друзі закинули б йому, що це старий прийом, але Ягвіц ніколи його не цурався. Машиною він доїхав до Новочеркаська, а звідти приміським поїздом повернувся в Ростов» але на цьому не заспокоївся. Від Ростова на Керч Ягвіц поплив пароплавом, добрався до Ялти і пересів на «Грузію». В третьому класі плив аж до Сухумі і там під виглядом відпочиваючого без путівки, «дикуном», як тут говорили, найняв кімнату і прожив кілька днів.

Південне сонце, безтурботний вигляд пляжів, ласкаве тихе море повернули втрачене було відчуття спокою. Крім того, вирушаючи щоденно в далекі прогулянки в гори, він остаточно переконався, то за ним не стежать. Ним уже оволоділа єдина думка: добратися до Вірменії, знайти там резидента і за його допомогою перейти кордон в Туреччину. Одного разу, лежачи на гарячому давші, він подумав про те, що вибратись з цієї країни важче, ніж потрапити до неї, якщо, звичайно, потрапляєш таким шляхом, як він. Нового в цьому нічого не було, він завжди це знав. Але зараз, дивлячись на горизонт, за яким, наче опускаючись в густосинє море, зникали хмари, особливо гостро відчув цю добре засвоєну істину. Хмари були, мабуть, десь там, вже по той бік невидимого бар'єра, що за нього він прагнув перебратися. Ці хмари ввесь день стояли перед його очима. Увечері Ягвіц виїхав у Тбілісі Переночувавши на вокзалі, сів на поїзд, що йшов у Ленінакан. Звідси треба було їхати по шосе, що петляло поміж скелястими вершинами і бездонними прірвами. Починалася високогірна частина шляху. Химерно зламане гірське пасмо тяглося на багато кілометрів. Хребет його, вкритий вічними снігами, був своєрідним геологічним мостом, що з'єднував Грузію та Вірменію. Але міст цей був доступний лише диким козам та рідше — альпіністам.