Тим часом п’яні «трабант» і «ролс-ройс», опинившись на вулиці, затіяли бійку за честь «сімки», прекрасної француженки з підмоченою репутацією. Не в змозі скористатись автоматичною зброєю в багажниках, вони, оглушливо виючи клаксонами, бились залізними бамперами, що сяяли хромованою сталлю. За якусь хвилину-другу в найближчих вулицях і завулках зібралась маса автомобілів-ґаволовів, які також мили клаксонами, блимаючи фарами та підфарниками і ревучи багатосильними моторами. Автомобілі-ґаволови шаленіли від збудження, ладні також ринутись у бійку, і в них усе тремтіло, вібрувало: коробки передач і синхронізатори, зчеплення, карданна і головна передачі, задня й передня вісі, генератор, катушка запалення, стартер.
Зрештою, в цій сутичці не було переможця, бо, вдарившись востаннє, «трабант» і «ролс-ройс» зостались непорушними посеред бруківки, деформовані, із заглухлими двигунами. Очевидно, в цій трагічній ситуації овдовілій «сімці» доведеться вже самій потурбуватись про іншого залицяльника, про якогось там «доджа» чи «віліса», бо, як відомо, мотор – себто серце машини – ніколи не буває вільне, бо воно хворобливо переживає навіть тимчасовий вакуум... А машини-ґаволови, втішившись кривавим видовиськом двох потужних машинних самців, знову покотились у різних напрямках по місту-мурашнику, шукаючи пригод, прагнучи крові і видовиськ.
І ось тоді на центральному майдані цього міста-мурашника, цього мегаполіса-вавілона – з ревучого буйволячого стада «порше», «тріумфів», «альфа-ромеро», «мустангів» – об явилась, нарешті, самотня людська постать. Сахаючись автомобілів, постать посувалась по тротуару, вздовж якого стриміли неживі дюралеві дерева, в неживому їхньому дюралевому гіллі співали механічними голосами неживі дюралеві птахи. На якусь мить постать людська спинилась коло фонтана, в якому били не струмені прозорої води, а назавжди застигло, імітуючи політ водограю, прозоре литво пластмас. Від фонтана постать приречено подибцяла до велетенського пам’ятника, який, либонь, мав символізувати розвиток автомобільної цивілізації. В основу пам’ятника закладено зовсім старовинні марки автомашин випуску кінця минулого століття. На них поставлено машини випуску початку двадцятого століття, далі ще новіші, ще досконаліші. У верхів’ї пам’ятника вгадувались ті самі «понтіаки», «пежо», «тріумфи», «мустанги», які зараз котились по дорогах і вулицях міста. А вгорі, сяючи хромованою сталлю, пластиками та іншими прогресивними матеріалами, вражаючи раціональною витонченістю ліній і геніальною продуманістю форм, у всьому своєму блиску красувався не так, може, автомобіль нинішнього дня, як майбутнього. Вінець творчого генія, вершина інженерної мислі, апогей новітньої технології, цей автомобіль гідно увінчував машинну цивілізацію, достойно символізував її розвиток, щоб, може, завтра чи позавтра поступитися своїм місцем іншій марці іншої серії. Авжеж, поступитися місцем, бо ж не має завмерти творчий геній, перестати рости інженерна думка, занепасти апогей технології!
Чи варто говорити про те, що автомобілі всіх часів і всіх випусків – од найдревніших до наймодерніших – самі по собі спорудили цей пам'ятник, сподіваючись на вдячну пам’ять своїх нащадків, структура яких зараз іще тільки виношувалась, тільки закладалась у тиші лабораторій, конструкторських бюро – потай від конкурентів та їхніх економічних шпигунів!
Самотня людська постать, звісно, була не безмовна.
– Ні пришить, ні прилатати, – зашелестіли слова з вуст, як дюралеве листя на дюралевому гіллі дюралевого дерева. – Ні літо ні зима, ні сіла ні пала, припасовано лутку до дверей! Хоч кидай печене та бери варене, хоч шин-біли, бо завтра великдень, хоч вози сіно, коли ще до косовиці далеко. Зате славно, зате ж і вміють скубти, не зловивши, зате ж і п’ють на вовчу шкуру!
Лишенько, ота самотня людська постать у мурашнику-мегаполісі виявилась раптом не ким-небудь, а яблунівським колгоспником Хомою Прищепою, старшим куди пошлють із «Барвінку»! Єдина жива душа серед розгулу машинної цивілізації, серед виття клаксонів і чаду, серед ревиська моторів і кулеметної стрілянини вихлопних труб. Та ще ж і в своєму незмінному святковому одязі, бо ж збирався до Америки не з меншим усвідомленням свого візиту, ніж колись до яблунівської спекулянтки і пройдисвітки Одарки Дармограїхи. І вже добряче приношена зелена солдатська сорочка на ньому, й піджак жовтого вельвету, й черевики свинячої шкіри. А під сорочку, мабуть, піддягнув теплу байку й теплі байкові сподні. А на грудях – гвардійський значок, медаль «За перемогу над Німеччиною» і ще якийсь значок із довгоногим фізкультурником. А в кишенях, напевне, повнісінько документів, так необхідних чоловікові в будь-якій державі, а серед них – то й зовсім старі, такі як квитанції за електрику...