– Знаю, де волочився, – здибала жінка пізнього свого чоловіка без рубля та без качалки, як завше. – Можеш і не вибріхуватись, що до молодиць не ходив, бо й справді всю ніч простояв на чужому постаменті.
– Фросько, не стояв я на постаменті! – залементував листоноша, намагаючись довше витягнути шию на дугастому коромислі плечей. Брехав сам на себе: – Й справді волочився по молодицях!
– Еге, по молодицях!.. Стидно зізнатись, що такий здоровань усеньку ніч простовбичив на постаменті без діла, то вже приплітає молодиць, хай тебе приплете вздовж і впоперек. У других молодиць чоловіки як чоловіки, коли до своєї не горнуться, то до чужої біжать, а мій не годен, а мій на постаменті стоїть, як ополоник у гарбузовій каші, хай тебе ворона біла дзьобне!
– Фросько! – гороїжився листоноша. – Добалакаєшся!.. Я такий, що до мене й на постамент бігають.
– Бігають, аби надірвати животи зо сміху, бо ти там ув’яз, як пес на ланцюгу... Ой дивись, Федоре, бо в тебе якось так ведеться, що на жито ореш, а й гречки не матимеш!
– Смійся, Фросько, на гарячій сковороді сидячи голим задом навприсядки.
Та й не тільки про яблунівського листоношу гомоніли, що приміряв себе чоловік до постаменту, наче свою босу ногу до чобота, взутого на чужу ногу. Підозра падала на кожного, хто тільки проходив чи проїжджав повз Мартошине обійстя – хай то буде голова колгоспу Михайло Григорович Дим чи навіть сам начальник районної міліції товариш Венеційський. Бо раз проходив мимо чи проїжджав, то міг зумисне чи ненароком на вільний постамент поглянути, а раз на вільний постамент поглянув, то й у голові могли зароїтись усякі думки, з якими відкрито до людей не сунешся. Еге, чи далеко до гріха тому, хто опиниться поблизу Мартошиного обійстя.
Подейкували, що неспроста дідки старенькі, зокрема Бенеря і Гапличок, там вештаються. Їм уже на тонку прядеться, їм уже кисіль зубів не псує, їм уже про вічність думається, а яким чином найлегше до вічності підступитись? Найлегше й найпростіше – здертись на постамент, бодай і чужий, та й вікувати на постаменті довгу, прекрасну вічність.
А Христя Борозенна... Про неї не скажеш, що складна, мов чортяка в мисочку, аби ж вона така, що нашим салом та по нашій шкурі. Але якогось там дня хіба не привела за руку свого Хомка маленького (з отих, либонь, яєць, що мудріші, ніж кури) до Мартохи? Привела! Радість їй очі розкублювала, як ґави солому, бо й досі натішитися сином не могла,
– Це якби мала ти копу дітей, – сказала Мартоха, – то розлетілися б по світах, як липове клиння, а одненького ти вже від себе не відірвеш, триматимешся за нього, а він за тебе.
– Правда, – згодилась Христя, – що в мене синами не поле засіяне... Оце чого навідалась у гості? Хай, думаю, малий Хомко трохи посидить на постаменті, га, Мартохо?
– Та нехай посидить, він же того постаменту не пересидить!
– Якось дитя побачило, як на постаменті задумався його названий батько Хома Хомович – і з тих пір хняркає і хняркає: і я хочу посидіти, і я! Обіцяю всякі цяцьки, а він уперся, тільки на постаменті посидіти хоче.
– Хай посидить, – ласкаво згоджувалась Мартоха, з любов’ю поглядаючи на маленького Хомка. – Хай змалечку звикає, приловчується, а на старості вміння знадобиться, на старості те вміння за плечима не носити. Залазь, дитинко, хутчій, а ми з мамою полюбуємось.