Малий Хомко ловко здерся на постамент під ясеном. Спершу дитина чи то соромилась, чи ніяковіла, та скоро оговталась. Личко смагляве набурмосилось, брівки наїжачились, оченята навовчились – не хлопчик Хомко, а справжнісінький камінний пам’ятник!
Навіть білий лебідь, вийшовши з сінешніх дверей надвір, здивувався з того пам’ятника: витягнув шию, стріпнув крильми і скрикнув не по-лебединому, а гелготнув, як гусак.
– Славненький хлопчик! – захоплювалась Христя. – Й старий Хома не здатен отак надутись, як міх циганський!
– А він годен так надутись, як сич! –хвалилась Мартоха.
Поки жінки так гомоніли між собою, то малий Хомко на постаменті надимався, як міх циганський, надувався, як сич.
– Поки Хома в отій Америці, – гомоніла Мартоха, – то постамент гуляє, хай твій малий приходить – чи посидіти, чи з цяцьками погратись. Але хай тільки герелицю дітлахів за собою не водить.
– Говорять, поки Хоми Хомовича нема, то всякі тут внаджуються, щоб потай посидіти.
– Ой, Христе, за всім не впильнуєш, а наші яблунівські люблять покористуватись на дурничку. Глянеш посеред ночі у вікно, а на постаменті хтось та сидить, не буває, щоб не сиділо.
– А щоб полякати їх, га! – не так спитала, як порадила доярка Христя.
– Е-е, краще до тих, що здираються посеред ночі на постамент, і не підступатися. Страшно!
– Але ж постамент не їхній, а твій! А Хоми Хомовича! – гнівалась доярка. – І хто вчащає?
– Всякі вчащають. І свої, й чужі. То, дивися, наче з Сухолужжя чоловік стримить, як стовп, а то старенький вчитель із Великого Вербного руки на грудях склав і капцаніє опівночі. А якось упізнала бухгалтера з Кривошиїв, окуляри блищали проти місяця, як олія.
– Ти глянь, бухгалтери теж здатні псові очі псувати.
Ой, Христе!.. Всякого норову народ навідується, не
тільки вчителі чи бухгалтери. Вже б, здавалось, чого треба начальникові нашої райощадкаси, а її він навідувався. Тиждень тому, перед світанком. У шкіряному пальті, у шкіряному картузику. Та ще й балетках. Стояв на постаменті, поки півні розспівались. А півні розспівались, то він і щез, мовби чорт.
– У балетках? - - чомусь саме за балетки не повірила доярка Христя.
– Ага, в балетках! Нащо вже наш директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський...
– І Діодор Дормидонтович? – несподівано очі в Христі стали безглузді, як синиці.
– Ага! З портфелем та з парасолею, бо якраз дощик уночі крапав. Либонь, думав не тільки на постаменті постояти, а й папери якісь ділові переглянути, бо та школа хіба не об’їсть вух?.. Ой, Христе, всякий народ учащає, то хай. Аби тільки не пустили поголоски, що на моє обійстя протоптали стежку в горох, а не до постаменту... Бо хіба про лебедя не казали? Наче з-за вугла мішком прибиті, бо забули, який пояс на мене зодягнув Хома!
Білий лебідь, здогадавшись, що мовиться про нього, витягнув шию на ганку й подивився на жінок блискучими й круглими ягідками очей. Христя сказала малому Хомкові злазити з постаменту, хлоп’як спершу комизився, а далі зліз неохоче, пхинькаючи й схлипуючи.
– Великий рости й сам на свій постамент зароби! – побажала Мартоха гостям на прощання.
– Заробить, – мовила Христя, – бо він не з тих, що в чужій хаті переночують, ще й сокиру вкрадуть.
Усе добре було б із тим постаментом, якби не робот Вася. Якщо й серед людей вистачає отих, що будуть на санях від морозу дрижать, а під ними будуть кожухи лежать, то що вже тоді казати про таке чудо техніки, як робот! Якийсь індикатор відмовив чи напівпровідник завередував, мікроелементові памороки запаморочились – і будь ласка...
Замість на ферму йти, робот Вася посеред білого дня набрався з доброго дива в буфетниці Насті так, наче горілка добра, мов дідова торба. І, будучи павуком діло, поперся не кудись, а до Мартохи на постамент. Ледь здерся, а втриматись на ногах не годен – беркицьнувся й лежить на постаменті, розкинувши руки-ноги, ще й белькоче:
– Скрипливий робот скрипить, а здоровий робот лежить.
Півень привів курей до постаменту, сокорять насмішкувато, кудкудакають, джерґочуть по-своєму.
– Довелось мішкові та й кошелем стати, – розказує їм робот Вася.
Тут і нанесло Мартоху – злу, як муха в спасівку, й недобру, мов молоденька жалька кропива.
– А щоб ти був і вертівся і чорт знає де й подівся, – заходилась шпетити робота Васю. – А щоб тобі поминула масниця та настала середа і п’ятниця! Де ж це бачено, щоб посеред білого дня? А що люди казатимуть? Пропади мені, як руда миш, пропади ж ні за цапову душу!
Лишенько, що тут скоїлося з роботом Васею! Досі байдужий, як сира пампушка на холодній сковороді, витвір техніки став такий злий, що ти йому в рот руки без рукавиці не поклав би – відкусить. В лампочках-очах наче дві гадюки кублились, які хоч не вкусять, то засичать. Язик йому сіпався в роті оприскуватий, мов іскра.