– Лишенько ж ти моє, – шепотів Хома подивований, бо на його місці здивувався б кожен яблунівський колгоспник. – І покійник у домовині теж із роликами! Та чи на тому світі він їздитиме на роликах, як на цьому світі їздив?
Хай йому земля пухом, хоч, може, він жив, як собака, а вмер, як пес, хоч, може, там йому жаба цицьки дасть і на ковзанах!
І, переждавши процесію, покотився Хома на роликових ковзанах далі, бо звали його діла великі.
РОЗДІЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ,
З приводу цієї події, що сталась у селі, появились усякі плітки та версії. Найпростіша версія, де не було й на крихту фантазії, викликає деякі сумніви. Бо якщо версія позбавлена фантазії, на яку споконвіку такий багатий яблунівський люд, то, можливо, народилась вона і не в Яблунівці!.. Може, й так, хто до пуття відає, та пора вже сказати, що ця найприємніша версія зводилась ось до чого. Начебто минулої ночі до самогонниці Вівді Оберемок прийшли з обшуком дільничний міліціонер і кількоро понятих. Самогонний агрегат навіть не довелось шукати десь у погрібнику чи на горищі, бо в цю пору в хаті священнодіялося: закваска переганялась на бурячиху-первак. Апарат конфісковано, закваску вилито на помийницю, й так само вилито перші літри ще теплого, не вихололого перваку. Крім того, в коморі та в погребі знайдено чималі старі запаси оковитої, ще не розпродані, й теж вилито на помийницю. Складено акт, засвідчений понятими, а також накладено відповідний штраф. Вторгнення на її суверенну територію, як і всі інші акції представників місцевої влади та громадськості, заматеріла в самогоноварінні Вівдя Оберемок сприйняла з філософським спокоєм людини, котрій не вперше зазнавати підступних ударів долі. Вся її неповага до дільничного міліціонера виявилась, так би мовити, в перебільшеній повазі до його особи. Замість виливати первак, Вівдя Оберемок порадила випити, навіть накришила непрошеним гостям сала з прорістю й домашньої ковбаси. Побілівши від гніву й сумно ковтаючи голодну слину, дільничний міліціонер став кричати, що він при виконанні службових обов’язків, що хабарів не брав ні салом, ні перваком, що в його особі самогонниця ображає всю нашу міліцію. «Чого ти кричиш, як баба єгипетська? – начебто сказала Вівдя Оберемок. – Та, може, я тому й пригостити хочу, що змалку люблю й поважаю всю міліцію. А коли треба, то й боюсь!»
От і вся оказія, от і весь інцидент. Повторюємо, що в цій найпростішій версії бракує фантазії, без якої яблунівський люд не обходиться ні тоді, коли оре й засіває землю, коли кохається й народжує дітей, ні тоді, коли сходиться на загальні збори, щоб поміркувати над новими традиціями Яблунівки, наприклад – Днем сміху...
В інших версіях є політ фантазії – де чаїний політ, де журавлиний, де лебединий, і наявність фантазії підтверджує, що могли народитись вони тільки в Яблунівці.
Начебто зовсім не дільничний міліціонер із понятими навідувався до Вівді Оберемок! А з обласного витверезника (охорона заґавилась чи теж не в міру перепилась) перед досвітком вирвалась група напередодні затриманих алкоголіків. А що в місті забігайлівки й гастрономи ще не скоро мали відкритись, а що спраглі душі волали похмелитись, то група алкоголіків рвонула аж в Яблунівку до знаменитої на всю область самогонниці Вівді Оберемок. Бігли вони, як мовиться, по долинах, горах і узгір’ях, у пургу, у дощ і в мокрий сніг, а де й по-пластунському пересувались, а де й навколішки, а де й без задніх ніг. Домчавши до Яблунівки обітованої, вони в жадобі невситимій не тільки спожили всі запаси самограю, а й вихлебтали ще не переброджену закваску, а й самогонний апарат розтрощили на закуску.
А з цією версією, про яку йтиметься нижче, могли б виступити дідок Гапличок чи дідок Бенеря, бо обидва, будучи вже на пенсії, мали багатенько часу для всяких версій. Проте старі так зістарілись, що їм уже бракувало як фізичної, так і розумової сили на створення всяких самобутніх чуток, якими вони могли б зажити слави в Яблунівці. Отож, нам доводиться знову звернутись до творчого генія цвинтарного сторожа дядька Опанаса, то більше, що творчий геній цвинтарного сторожа не тільки має вдосталь часу для свого невсипущого розквіту, а й подеколи сам силоміць намагається нав’язати свої домисли та міркування авторові.