– Спасибі ж вам, браття, – мовив я розчулено, схиляючись у поклоні.
– Богові дякуй, небораче, – порадив русявий побратим, і вічна зажура на його обличчі поглибшала. -– Чи ти, може, не християнин?
– Я... атеїст, – дерев’яним язиком пролепетав я.
– Хто? Атеїст?.. А це з боговірних чи з невірних? – Грім загримів у голосі побитого віспою вершника. – Ану признавайся, сучий сину, хвостом не крути.
– Тут, бачте, наукова основа... Закони такі.. Все по закону...
– Коли все по закону, то гаразд, – змилостивився побитий віспою. – Дивися ж, більше не потрапляй у вовчі лапи, бо вхопить тебе так, як ухопило кота впоперек живота.
Й троє богатирів зареготали так гучно, що луна покотилася гаєм, ляснула раз і вдруге над дзеркалом ставка. Побитий віспою козак вихопив із-за широкого пояса дебелого кремінного пістоля, прицілився в небо, натиснув на гачок – і гримнув постріл, і запахло порохом. Я гадав, що вистрелив із пістоля заради козацького молодецтва, та через якусь хвилину, розітнувши з холодним посвистом повітря, біля нас упав на траву мертвий шуліка. Хижий птах лежав, розпростерши неживі крила, і його гачкуватий дзьоб застряв у землі.
– Отак, сіромо, буде з усіма нашими ворогами, – мовив стрілець. До речі, коли він говорив, то губи-варениці, ворушачись, затуляли не добру половину обличчя, як при мовчанні, а геть усе його чортячої роботи решето. – Прощавай, світ широкий –іще здибаємось.
Кортіло сказати, щоб не квапились, адже хочеться погомоніти про їхні морські походи на байдаках до берегів Туреччини, про долання ненажерливих дніпровських порогів, про звитяжні пригоди в рідних степах. Та ще кортіло помилуватись їхніми козацькими стрілами, кремінною рушницею «яничаркою», яку порубцьований ворожою шаблею молодий красень, либонь, відняв у турка й приспособив собі за плечима; а також праглось бодай пальцем торкнутись до кинджалів, якими рясно, наче папушами тютюну, обнизано їхні пояси. Та чи смів я затримувати хоробрих звитяжців? Тільки й поспитав у них із гіркою печаллю:
– А тепер, браття, куди вам долею судилось?
І вони, зацвівши маковими пелюстками облич, відказали:
– На славне Запорожжя!
– До Великого Лугу!
– На Хортицю!
– Чи не візьмете мене до гурту? – запитав я тихо, переборовши несміливість.
Та козаки не почули б, навіть якби я мовив із більшою відвагою, бо чвалом рушили з місця, і голос мій, мовби чаєчка, загинув під копитами їхніх коней. Вершники, припадаючи до розмаяних грив, полинули по строкатому килиму трав, ось поміж розквітлих диких груш майнули востаннє – і зникли. А я все дивився їм услід, наче хотів побачити їхню дорогу не тільки за деревами, а й далі, за обрієм, а й ще далі – за часом і простором, здається, і мимоволі снувалось: авжеж, степ та воля – козацька доля, авжеж, хліб та вода – то козацька їда, авжеж, на козаку нема знаку, нехай дівка одбуває, як сама те знає... Проси не проси їх, та однаково не взяли б із собою, бо хіба б я заради звання козацького та й стерпів би життя собацьке, бо хіба я зумів би жити не тим, що є, а тим, що буде, бо чи годен я із лиха стару обняти, коли молодої ніде відшукати?
Зоставляючи в блакитному небі емульсійний білий слід, знову пролетів реактивний літак. І коли він зник за обрієм, у вуха вдарив пронизливий турбінний рев... Що зі мною коїться? В якому я столітті і в якій епосі? Химерний сон із татарами й козаками закарбувався в моїй пам’яті чи явина?.. Від таких запитань мимоволі відчує себе нікчемним у затишку й опустить вуха, як лопух на дощ, і той доскоцький мудрагель, що має лоб на сім п’ядей, а що вже казати про мене, що буваю подеколи розумом такий міцний, як із клоччя батіг?!
Авжеж, це – сон, навіяний поїздкою, волею зелених полів, розквітлими садами.
Так вирішивши, я круто повернувся і рушив до машини. Як умить перечепився і впав, бо шовковий турецький аркан в’юнкою гадиною переплів мої ноги. З досади згадавши біса й чорта, бісенят і чортенят, я гидливо зняв чужинецькі пута, що навіть пахли не по-нашому, і вже намірився викинути, як в останню хвилю передумав. Аркан покладу в багажник, знадобиться. Е-е, тепер таких по коопераціях і вдень із вогнем не знайдеш, тоненький та міцний, тепер би на ньому знак якості поставили. Що то на вільну людину готувався, а не на якусь там телицю норовисту чи корову тілисту!
Опинившись нарешті у машині, міцно позачиняв дверцята. В машині я не боявся ні татарів, ні їхнього шовкового аркана. Може, й правді стався якийсь катаклізм із такою філософською категорією як час, а тому татари й потрапили із сивої давнини в нашу космічну епоху? Від учених усього можна сподіватись, коли вони візьмуться свої досліди ставити й експериментувати... Гаразд, треба набрати у рот води й мовчати до пори. Бо розкажеш – не повірять, глузуватимуть, а кому охота бути осміяним!