РОЗДІЛ СОРОК ВОСЬМИЙ,
Якби ж то знаття, що невдачі тільки починаються, що вже мені, як то мовиться, з гори пішло, підкосило, як косою, увірвалось личко. Напевне, мав я тими невдачами якось розплатитися за зозулясту по-іншому, не тільки десяткою. Після того, як тітка, схожа своїм подзьобаним обличчям на густе решето, обірвала мені зв’язок із Америкою і я вже який день не міг бачити Хому за океаном, поправився я спершу вухом на землю, а потім ще поправився з печі на лоб!
Е-е, неспроста яблунівська народна мудрість стверджує, що коли на те піде, то й серед битого шляху поламаєшся! Вибравшись від озеречка на трасу, я вже подолав майже половину дороги до Яблунівки, як раптом мотор машини став давати перебої, зачахкав і заглух. Заглух мотор посеред старого дубового лісу, де в кронах могутніх дерев спокійними літніми голосами виспівувало птаство. Згадуючи біса, чорта й іншу нечисть із розкішної старовинної української демонології, наче закликаючи їх собі на поміч, я безпорадно позаглядав до мотора. Безпорадно, бо необхідних технічних знань та навичок не мав, тому завжди звертався по чужу допомогу – не до біса, чорта й іншої нечисті з української демонології, котрі, либонь, теж були не вельми технічно грамотні, а до бувалих шоферів.
Що ж діяти? В районі я познайомився на станції технічного обслуговування з кваліфікованим спеціалістом, він уже двічі допомагав усунути неполадки в моторі, але де ж той район і де та станція технічного обслуговування!
З-за повороту показався малогабаритний автобус, що прямував до району. Замкнувши машину на ключ, я підніс руку догори і за якусь мить уже опинився в автобусі.
– До району потраплю? – спитав я в шофера.
Спитав – і очі мої, вирячившись, полізли на лоба. На водійському кріслі, наче влитий у сідло, сидів ординець, степовик, зайда! Гостроконусна шапка з куниці чи з ласочки хвацько заломлена, колчан зі стрілами стримів при шкіряному сирицевому поясі, тут же ятаган на вигадливій опоясці, ноги озуті в легенькі сап’янці.
– Потрапите, – відповів ординець, ледь зиркнувши на мене хижими очима степового беркута. Були вони якісь дуже голодні, ці очі, що, здається, їли б бараболю і не кляли б долю.
Автобус покотився по лісовій дорозі, а я, сахнувшись до зачинених дверей, оглянувся... На обчухраних та облущених дерматинових сидіннях, із яких повилізала сіра повсть, у мальовничих позах порозвалювались ординці! Холонучи душею і терпнучи поглядом, я здогадався, що бачу перед собою саме ту зграю диких завойовників, котрі колись полонили мене неподалік од Яблунівки. Спогад був такий гострий, що на своїй шиї я знову відчув доторк шовкового аркана, й горло мені зсудомило несподівано, я мало не задихнувся зіпаючи.
Так, ординці сиділи в мальовничих позах, порозкидавши руки та ноги, порозвалювавшись на кріслах. Смагляві їхні лиця блищали, наче лоєм змащені, а з-під блиску того лою різко проступала дублена, мовби прокурена в полум’ї шкіра. Горбоносі, з шершнюватими очима, з колючими, наче галуззя дикої троянди, бровами, з горбкувато випнутими вилицями, при пістолях та ятаганах, вони нагадували непотривожений осиний рій, котрий, однак, може стривожитись першого-ліпшого менту.
Хто з ординців глянув на мене, а хто й не відірвався від гри в карти. Так, вони грали в карти, в підкидного дурня, намагаючись найгучніше ляснути сімкою, валетом чи тузом. А грали вони на великому чемодані, обшпугованому залізом, що стояв у проході між сидіннями.
– Вісімка бубнова! – линув клекіт із горлянки ординця – рудого, аж зеленого, як мох на стрісі.
– Дама козирна! – з шипливим пострілом стріли виривалося з грудей степовика, в якого жили на шиї набубнявіли так рельєфно, мовби там під шкірою сиділо товсте гаддя.
– Король козирний! – брязнув голосом, наче кинджалом об кинджал, зайда росточку дрібненького, наче то була діжечка з квашеними огірками, що раптом вбралася степовою людиною.
Захоплені азартною грою, ординці відразу ж забули про мене.
– Випустіть мене тут, – мовив я до шофера, готовий до будь-яких несподіванок, готовий захищатись од підступної наруги над собою.
Шофер-ординець стрельнув на мене очима степового беркута, наче здивувався з прохання, проте автобус зупинив одразу й розчинив дверцята. Вистрибнувши на безлюдній лісовій дорозі, я спершу не міг отямитись і повірити в своє несподіване звільнення, у своє вибавлення. Душа почувалася змученою, начебто з неї щойно зсунулась важка гранітна брила... Ха-ха, ну й припав до гурту! Бач, із коней пересіли на автобус, бо так легше пересуватись, та й підозри менше. Знову, либонь, вирушили по живий ясир, замаскувавши аркани. І як тільки не попались ні міліції, ні дружинникам? Е-е, багато ще нерозгаданих таємниць береже Яблунівка та її околиці, але всяка загадка – до пори та до часу.