Оранжеві «Жигулі» появились на дорозі, наближаючись прудким веселим сонечком, на яке кидало миготливу мережану тінь гілля лісових дерев. Я підніс руку, й машина слухняно зупинилась, хоч попутний транспорт, як правило, зупиняється рідко.
За кермом сиділа Соломія. Ота Соломія, з якою ми востаннє танцювали гопака на березі яблунівського ставка, коли раптом у єстві моєму зазвучали танцювальні ритми, навертаючи до руху, до гопакування. Ота Соломія, котра колись навідалась опівночі в знахарчину хату, звіряючись у своєму горі, яке водночас було й моїм горем, хоч той загиблий син Максим – у якому житті й де ми з Соломією могли мати спільну дитину?.. Ота Соломія, яка колись назвала любов весняним вітром, од якого починають брунькувати серця, як брунькує молода верба в яблунівському лузі...
Тепер ось вона сиділа за кермом «Жигулів» і приязним жестом руки та ласкавою усмішкою запрошувала вмощуватись. Трохи спантеличений несподіваною зустріччю, я все ж таки вмить помітив, що в коси їй вплетено широку червону стрічку, сорочка-вишиванка грає майстерними узорами, разки старовинних коралів прикрашають шию й груди, картата запаска обтягує тугі стегна, калиновою дозрілістю півнячих гребенів палахкотять чобітки на ногах...
– Мені до району, – мовив я до Соломії, намагаючись усміхнутись, проте після недавньої зустрічі з ординцями вуста мої ще не відмерзли.
– О, прошу! – мовила Соломія, осяваючи мене живлющим блиском виразистих очей.
І я вже заніс ліву ногу, щоб сісти поряд із Соломією, як нарешті кинув поглядом на того пасажира, що сидів іззаду, бо їхала молода жінка не сама.
Ззаду сидів гітлерівський офіцер.
Світлі його, мов акацієвий цвіт, очі лляли мерехтливе сяйво в погляді – схожим сяйвом світиться підпалений спирт. Такими очима він дивився тоді в знахарчиній хаті, коли ми грали (я – під дулом пістолета!) знамениту шахову партію. В тому шаховому й психологічному поєдинку гітлерівець зазнав поразки, і я вже відчував подих смерті на своїх скронях, я вже був готовий загинути, але, звісно, Не здатись.
Стоячий комірець мишачого кольору мундира підпирав підборіддя, що спадало донизу товстою складкою сала. На Полях коміра сріблилась нашита емблема дубового листя. Свастику прикріплено на грудях і на лікті правої руки.
– Прошу сідати, – ласкаво мовила Соломія, наче аж подивована моєю загайністю.
Як і тієї пам'ятної ночі, гітлерівський офіцер був із шахівницею, яку тримав на широко поставлених гострих колінах. Права його рука повільно піднялась, і Соломіїні слова пройшли повз мою увагу, бо я заворожено стежив за тим млосно непевним і погрозливим рухом.
Як я й сподівався в глибині душі, хиже дуло «вальтера», добре знайомого мені з першої нашої небаченої зустрічі, раптом виткнулось біля грудей, якраз навпроти свастики. Мимоволі в свідомості майнуло, що під дулом цього пістолета гітлерівський офіцер темної ночі проводжав Хому на авіалайнер, який мав сісти на яблунівській околиці. І якби тоді козацький загін не захистив довірливого, мов голуб, старшого куди пошлють, то не було б знайомства грибка маїлючка ні з автомобільною заокеанською цивілізації ю, пі і шаленим розгулом роликових ковзанів, ні з досягненнями медицини в боротьбі за продовження собачого життя.
Тепер цівку «вальтера» спрямовано в мої груди. Спирт в акацієвих очах горів рівно, блакитняве сяйво ллялось крижаними, здається, а не гарячими хвилями... У нього зараз була чудова нагода розквитатися за тодішній програш у шахи, та й узагалі дати вихід тваринним інстинктам своєї звірячої натури, адже довкола безлюдний ліс, глушина.
І в одчаї та розпачі я хряснув дверцятами машини й хутко подався геть. Здивовано пролунав один автомобільний сигнал, другий, третій, а коли я перегодя оглянувся, то «Жигулі» вже віддалялись, уже скоро й зникли між дубами, що зімкнулись над дорогою... Сумбурні запитання роїлись у голові: як у машині опинилася Соломія? Невже вона стала спільницею фашиста? А може, вона потребує допомоги, бо обманом і підступом опинилась у його лабетах? На ці та інші запитання не знаходив відповіді і відчував, що вже давно припустився прикрих помилок, зав’язнув у їхньому болоті. Авжеж, зав’язнув, бо вчасно не повідомив куди слід ні про зустрічі з ординцями та козаками, ні про фашистського офіцера, ні про радіобіологічні та телебіологічні свої здібності, котрі надали змогу постійно зв’язуватися з Америкою, поставили над усіма смертними людьми. Я з жахом передбачав, що попереду чекають нові випробування, і не відав, як порятуватись, як вийти сухим із води.