На дорозі показався «газик»-всюдихід, покритий вицвілим зеленим брезентом, забрьоханий, як і належить свідомому колгоспному трудівникові. За лобовим склом помітив коротко стрижену парубочу голову, солдатську сорочку захисного кольору, і, не вагаючись, підніс руку. Машина, зашурхотівши стертими шинами, загальмувала, дверцята з металевим брязкотом розчинились, і молоді солдати, що сиділи на двох бокових лавочках, спритно порозсувались, ділячись місцем зі мною.
– До району підвезіть, – укотре вже сьогодні повторив я.
– Підвеземо, – пообіцяли майже в один голос.
– Як вам служиться? – поспитав, радий, що перебуваю під їхнім надійним захистом.
– Навіть коли солдат спить, то служба йде, – прозвучало у відповідь.
– За дівчатами скучаєте?
– А вони за нами скучають, – почулося зі сміхом.
– Демобілізація скоро?
– А якщо навіть демобілізуємось, то зостанемось мобілізовані й призвані, – реготали.
Враз мені відібрало мову, як заціпило, та й не одному, либонь, мені тільки б заціпило, якби ще хтось опинився разом зі мною в машині. Приглянувшись, я помітив, що кожен із солдатів тримає в руках чималий клунок, обгорнутий як не матерчатою шворкою, то паперовим шпагатом. А з тих клунків прозирає де синій, а де червоний шовк козацькрго пояса, а там вишита сорочка, а там оксамитові шаровари. Та найчудніше – між солдатами стояв чималий чемодан, а в чемодані лежали дерев’яні та керамічні старовинні козацькі люльки, порохівниці, кисети, кинджали, якийсь каламар, штоф і напівштоф, шкіряна баклажка, висушена таракуца. А в кутку машини, зв’язані в один сніпок, видніли криві шаблі, а поряд, у другому сніпку, так само зв’язані старі козацькі списи та рушниці.
Майнув здогад: невже солдати роззброїли отой козацький загін, який невідомо де взявся в наш час і невідомо з чиєї примхи розгулював на волі?..
І я вмовк і вже не озивався до самісінького районного містечка. Бо, згодьтесь, надто багато пригод і багато потрясінь звалилося в один день. Я зійшов біля станції технічного обслуговування, а «газик»-всюдихід із солдатами та зі старовинним козацьким збіжжям покотив далі, сховався за районним Будинком культури і, здається, там і зупинився за рогом.
Стоячи під парканом, я дивився вслід, і події давніші та пригоди нинішнього дня в моїй свідомості стали вилаштовуватись в один ланцюжок, набирати характеру чіткої структури. Майнули неясні здогади, в які я поки що не міг повірити, а тому, либонь, рано говорити про них... Зітхнувши, я подався до свого знайомого на станцію технічного обслуговування, щоб якось зараяв із зіпсованою «Волгою», а думки все повертались до неправдоподібних сьогоднішніх пригод.
РОЗДІЛ СОРОК ДЕВ’ЯТИЙ,
Опинившись нарешті в знахарчиній хаті, в цьому мальовничому барвистому квітнику, я зітхнув полегшено. Тут я немов одгородився від світу, замкнувся разом із своїми ваганнями, побоюваннями її сумнівами. Годилося б поміркувати над тим, що саме чекало мене в Яблунівці надалі, бо хід подій минулих обіцяв у майбутньому ще приголомшливіші події.
Вмостившись у ліжку й заклавши руки за потилицю, дивився в стелю, наче мальовані зодіаки квіток на стелі мали підказати відповідь. Як ізнагла відчув легке запаморочення, котре, здається, повинне передувати зубному болю, й аж застогнав од радості, коли зуби занили, й разом із ниттям спостиг мою голову зумер якийсь, дудніння, а з того зумера та дудніння вирізнялись чіткіші звуки, що спершу віддалено нагадували музику, а потім і справді обернулись на музику... Ложечки били по дерев’яних пластинках – це ритмічно й мелодійно говорив ксилофон; далі почувся м’якого тембру голос корнета; потім забриніли клавікорди... Мішанина звуків, якісь уривки пісень, удари гонга, обірвані музичні фрази... Величезний екскаватор залізною пащею вгризався в кам’яне вугілля, яке тут, либонь, добувалось відкритим способом; чорний спортсмен, потужно відштовхнувшись лівою ногою від тартанового покриття в легкоатлетичному манежі, став злітати над планкою у висоту, начебто аж карабкаючись у повітрі; через пісок пустелі повільно посувалась ящірка, а в небесах над нею майже непорушно застигла цятка хижого птаха...