– Та що це я ханьки мну, так наче діла немає? Добивалися ж, мабуть, не для того, щоб на живий пам’ятник надивитись. Ну й Хома – треться та мнеться, вибирається, мов за море стріляти... Прошу!
– Насамперед на вас подивитись кортить.
– Е-е, всі так балакають, а насправді... Прошу!
й проворно задрібцював попереду, а я вже слідком покотився, мов дурень з гори.
– Ласкаво прошу, – Хома Прищепа відчинив двері хліва, ступив через поріг. – Будьте гостем.
І нарешті побачив я знамениту породисту телицю, за яку рідна жінка Мартоха позичила свого чоловіка Хому яблунівській пройдисвітці Одарці Дармограїсі. Власне, в хліві стояла не телиця, а тілиста корова червоної масті з великими крученими рогами. Вим’я завбільшки з бідон мало підстилки не сягало. Корова, звісно ж, дивилась на мене очима покійного колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави – ось який вираз, виявляється, прибирали його очі після того, як покійник призволився пивцем до варених раків: очі його немов парували хмелем, немов диміли від щастя і втіхи, світились добротою і ласкою до всього сущого.
– Хіба за таку худібчину до самого чорта на роги не полізеш? – не так поспитав, як ствердив Хома. Й додав загадково: – Ой чук-брик! 3 рогом бик, а Хома із двома.
Коли очі звикли до сутінків у хліві, мені здалось, наче я потрапив зовсім не до хліва, а до хати. Авжеж, до хати! Над жолобом, до якого покладено зеленої паші, поблискувало велике дзеркало, стіни обклеєно картинами, в кутку темніє чорний полумисок репродуктора. Хазяїн, відчувши моє здивування, натиснув умикач біля дверей – і спалахнуло м’яке електричне світло.
– Ось дзеркало, еге? – пробелькотав чи то прохарамаркав мій язик.
– Ага, дзеркало, – підхопив Хома Прищепа. – Впливає на надої молока й на жирність.
– Дзеркало впливає?
– Ага! Корова – що молодиця, яка стає добріша, коли в дзеркалі своє лице побачить. І корова добрішає, помилувавшися своєю вродою. А на веселий настрій і доїться краще. Не думайте, що маю вас за того дурня, який на льоду ставить хату. – Він засміявся тихесенько, наче сіра мишка зашаруділа в соломі. – Тут один учений навідувався з київської академії. Видно, башковитий чоловік, не з отих, що знають свого батька лисого. То до чого додумалась його кебетлива голова? До того, щоб обходитись без паші! Без кормів і комбікормів!
– Ні як не второпаю... Значить, без буряків, без браги, без гички, без січки?..
– Без сіна, без вики, без вівсяної і гречаної соломи, без барди, без пійла, – підхопив Хома.
– А він спершу розжовував оте, що казав, чи говорив геть нежованим? – питаю. – Як би це він домагався молока без кормів? У світі іще такого не чувано.
– Раз казано, то вже чувано, – заперечив Хома. Й випалив, наче гранату кинув на ворога: – 3 допомогою дзеркал! Цілої системи дзеркал!
– Що ж це за дзеркальна система така, яка замінить для худоби жом, барду, силос?
– Значить, такі – Він палахкотів, неначе віхоть клоччя. – У корівнику скрізь дзеркала! На стінах і на стелі. Куди тільки худобина повернеться – скрізь бачить себе, з ранку й до вечора милується собою, ось у неї настрій такий, немов у молодої, що до загсу йде. А де настрій – там і молоко, а де молоко – там і надої, а де надої – там премії і нагороди, заслужена повага. Е-е, про того київського вченого не скажеш, що він, мудрець, натягує маленьку латку на велику дірку.
– Таки не скажеш, – згодився я, щиро подивований тим прогресом, якого в близькому майбутньому може сягнути наше колгоспне тваринництво, якщо до діла візьмуться гарячі голови. – А де ж стільки дзеркал набрати? Ваше сільпо навряд чи задовольнить попит...
Хома Прищепа натиснув якусь кнопку в стіні – й солодка музика скрипок пролупала в хліві. Корова, нащуливши вуха, заслухалась голосами інструментів, які злагоджено творили чарівну мелодію.
Вона то мружилась від задоволення, то кліпала довгими повіками, схожими на жіночі, а то легесенько так водила хвостом, погойдуючи китичкою на кінчику, наче диригувала оркестром.
– Ви з Мартохою слухаєте в хліві концерти, які транслюються по радіо?
– Корова слухає!– вигукнув Хома таким невдоволеним голосом, наче й справді розмовляв із недотепою, що знається на хазяйнуванні, як сліпий на живописі, а глухий на танцях.
– Вона меломанка?
– Ага, меломанка.
– Часом на концерти обласної філармонії не возите до Вінниці?
– На концерти не возимо, отут у хліві слухає.
– Музика теж впливає на надої молока? – здогадався я. – І на жирність?
– Впливає, та не всяка, – скрушно зітхнув Хома Прищепа. І не без посміху вимкнув радіо, яке озвалося утробним басом співака. – Найдужче їй до смаку оперна творчість. Як ізранку послухає, наприклад, «Пікову даму», то вже в полудень дає молока на цілий літр більше. Ми з Мартохою вивчили її норов!