Мабуть, надалі я не стану дотримуватись чіткої послідовності у викладі подій, бо внутрішня інтуїція підказує деякі незначні факти обійти мовчанням, деякі згадати кількома словами, а деякі то й зовсім виставити на передній план – так у старовину й тепер у сільській хаті виставляють на передній план шановного гостя, садовлячи його на покуті, на красному місці.
Тепер ось інтуїція (котра зрідні знаменитому внутрішньому голосу, який колись підказував Хомі Прищепі, від якої жінки він хотів би мати дівчинку, від якої хлопчика, а від якої взагалі не хотів би розстаратись дітей), – значить, ця інтуїція радить посадити на покуті своєї розповіді не когось, а Мартоху.
Про таких жінок говорять, що вони й сімнадцятку заткнуть за пояс. І хоч інколи доводилося жити не з медом, збереглась Мартоха так, немов її щодня в меду купали. Широка в стегнах і вузька в стані (золотим перснем, може, й не підперезалася б, але надіти на стан спробувала б), Мартоха мала такий вінок сплетеного волосся на голові, що якби розпустила – чорним водоспадом залляло б і плечі, і спину, сховавши жінку, наче відьму. На смаглявому обличчі губи її жили, наче дві ластівочки, які в злагоді пурхають і в злагоді щебечуть. Із карої темряви Мартошиних очей текла якась в’язка смола погляду, й ця смола невидимим, проте відчутним тканням обпутувала, здається, твої руки й груди, сповивала думки, бажання.
Музей імені Хо Хо Прищепи з такою любов’ю змальований у романі «Позичений чоловік» самим Хо Хо Прищепою, фоторепортажі з музею так часто друкувала світова й наша преса, що, либонь, немає потреби вдруге описувати цю святиню. Скажу тільки, що Мартоха, водячи мене від стенда до стенда, нахвалитись не могла власноручно зібраними експонатами. У німій шанобі я постояв перед вилами, сокирою, косою, граблями та іншими інструментами, теслярськими й кравецькими, бондарськими й римарськими, швецькими й колійськими, – ці інструменти на різних етапах життя побували в руках Хоми Прищепи, щоб, нарешті, спочити в музейній тиші. Кілька стелажів сам хазяїн витесав і збив під книжки. Авжеж, це були видання «Позиченого чоловіка» всіма мовами світу. Які тільки художники ілюстрували роман, безнадійно силкуючись піднятись до генія яблунівського колгоспника з артілі «Барвінок»! Я переглядав малюнки в книжках, чудуючись із тих трансформацій, яких зазнавали Хома, телиця, Мартоха й Одарка Дармограїха на різних континентах земної кулі. У японців вони виглядали на японський лад, в ескімосів вони вже здавались ескімосами, в індійців – індусами. (В індусів, до речі, які споконвіку боготворять корову, яблунівська телиця малювалася мало не з ореолом над ріжками). В книзі, виданій для якогось індійського племені в Америці, той, хто «крізь землю пройшов – червону шапочку знайшов», раптом постав перед моїм зором в образі індійського воїна, озброєного томагавком і з орлиним пір’ям на головному уборі... Ось книга, видана мовою есперанто в перекладі київської письменниці Надії Миколаївни Андріанової-Гордієнко, з якою ми нещодавно зустрічалися в Будинку творчості, ведучи розмови про прекрасне майбутнє її дочки Лесі, теж есперантистки... Ось біографія Хоми Прищепи, надрукована у Франції у видавництві «Галлімар»... Руки обривав дебелий том якогось академічного лондонського видавництва «Фрейд, Сартр і Прищепа...»
Ось канарейкового кольору обкладинка, на якій золотом вибито претензійну назву: «Від Заратустри до Хоми-златоуста».
Окремий стелаж відведено під книжки з дарчими написами. Ці книжки плавом пливли у Яблунівку з Києва і Москви, з Праги і Берліна, з Рима і Мадріда. Мої знайомі київські літератори не жаліли ні патоки, ні фіміаму, ні єлею, ні меду, складаючи велеречиві панегірики Хомі Прищепі. Не скупились на компліменти Франсуаза Саґан, Апдайк, Маркес, Радічков й інші зарубіжні митці...
Приголомшений і радісно здивований світовою славою роману й автора, про що красномовно свідчив хоча й самодіяльний, та все-таки прекрасний музей, я мав відбути неофіційну частину нашої зустрічі. А неофіційна частина зустрічі в хлібосольній господі, як відомо, зводилась до частування і вгощання, до величання і примовляння.
Та чи стачить мені хисту, щоб змалювати стіл не гірше, ніж було насправді? Змагатися з Хомою – безнадійна річ: хмарка сонця не заступить. Але ж можна і повчитися у нього, бо наука не йде тільки до бука, а чому я маю боятись і підгинати хвоста, чому в мене більше страху, ніж переполоху! Отож, не бажаючи бути схожим на отого, котрий що схопить – те й змеле, таки зізнаюсь, що стіл у Мартохи був багацький. І хоч кажуть, начебто з попелу галушки не вдаються, все ж Мартоха, видать, зугарна з попелу наготувати делікатесів, ріпу обернути на медяник, а біле молоко чорної корови на хмільний напій.