Не вірячи губі, я клав на зуби, знаючи, що з душі ніхто не вийме ні смаженого, ні вареного. Хома Прищепа орудував язиком, наче лопатою: що на ту лопату покладеш – вона хутенько спроваджувала в рот, наче в піч, і в тій печі аж клекотіло, аж булькало, аж прискало. Ось тільки Мартоха після музею сиділа така за обіднім столом, наче боялась, що кисіль їй зуби попсує, наче хотіла сказати пісними губами: «Є квас, та не для нас». Зрештою, роботящий Хома, якому за вухами лящало так, як лящить вода в лотоках, одклав ложку.
– Мартохо, чи треба так побиватись, як ти побиваєшся?..
– Ой, Хомо, я б і не хотіла побиватися, та серцю не накажеш, саме печалиться.
– Мартохо, скільки вже гомоніли з тобою про цю притичину, може, годі? Бо я зі своїм серцем теж ізвладати не годен, як і ти зі своїм.
– Може, вона – як ота Катерина: щороку як не весілля, то хрестини.
– Я б жив із такою, як риба з водою.
– Може, вона з тих, що рано народила, та пізно повінчалась.
– Не байстрюкові гріх, а батькові.
– Ой, Хомо, ріжеш ти мене без ножа, колеш мене без швайки, голиш без бритви.
– Хоч би гостей посоромилася, – попрікнув Хома. – Нащо сміття з хати виносити?
– Хай гості знають, хай світ знає, як ти розіпсів, розсобачився і розсучився, Хомо!
– Тихше, Мартохо, бо завтра Європа й Америка кричатимуть знову про нашу сварку. В тих проклятих радіоголосів скрізь є вуха, а вуха не сплять.
– Хай знають! – як сікачем одрубала рідна жінка Мартоха, й не думаючи потурати чоловікові, котрий у гіркому відчаї знову взявся до келишка та до виделки. І вже до мене Мартоха зверталась, наче перед попом сповідалась: – Анахтемський крутій – ось хто такий Хома! Був у Дармограїхи Одарки за телицю, все честь-честю, поки свій строк відбув у молодиці та поки товариський суд перевиховав мого Хому. З рук у руки передала чоловіка, так само з рук у руки назад забрала, вся Яблунівка знала, бо я люблю відкрито й правдиво жити. Може, й поривалась думка за Хомою, та я терпіла муки. Може, брешу? Говори, іроде іскаріотський!
– Ти, Мартохо, не вмієш брехати так, щоб за тобою аж курилось, – муркнув Хома.
– Отож-бо! Але ти, видать, набрався ума в того Гриця, що любить спускатись на чужу паляницю.
– Не гнівайся, Мартохо, бо вже в роті почорніло, наче ти хибнула в чорти.
– Хай чужий чоловік розсудить нас, коли, сердячись, за парою і світа не бачимо. – Й Мартоха в’юнкою осокою гойднулась до мене, мовби в дудочку вуха хотіла продудніти сімейну таємницю. – Стерявся Хома останнього ума і на сміх курям закохався у французьку горлодерку.
– Й зовсім то не горлодерка, Мартохо, а знаменита в ' сьому світі співачка.
– А я кажу, що горлодерка!
– А я кажу, що співачка!
– Та вона з тіла така худа, як пужално.
– Бо не їсть у себе й позад себе, а дієти дотримується.
– Та в неї рот дереться аж до вух!
– Зате з її рота не змії виповзають, а пісні-соловейки, пісні-ластівки, пісні-щиглики.
– Вилітають пісні-ворони, пісні-круки, пісні-граки!.. Кричить, наче в неї в животі бурчить. Горлає, наче її колька діймає. Реве, наче відьом-сестер до себе зве.
– О, вже й намурмосилась, Мартохо, по парі пізнати, чим твоє серце кипить.
– Чоловіче добрий, – в дудочку вуха дудніла мені Мартоха, сподіваючись на підтримку й порозуміння. – Хіба в Яблунівці не вміють співати? Що дівка – то й голос, що жінка – то й пісня. Позбирати старих до хору – так заспівають, як очерет у лузі. А та французька горлодерка знай тільки кричить, наче коза, що смерть свою зачула. Та коли б у лісі посеред ночі почув отакий голос, то посивів би і в землю вріс... Уся Яблунівка з Хоми сміється за ту любов. А найдужче кривда палить за те, що далеко живе горлодерка.
– Радіти маєш, Мартохо, що бачуся зрідка, не часто. Може, раз на місяць.
– А хіба радіолу не купив, щоб слухати платівки з її голосом? Ти слухаєш, а я плачу. Якби ж у Яблунівці жила, то від журби серце не рвалося. Зустрілися б із нею у вербах чи в лозах, погомоніли б ладком, як яблунівська молодиця з другою яблунівською молодицею, – ось уже й пропала б твоя, Хомо, любов, як пропадає золотий між двома сліпими. А так не дістати її ніяким побитом у тому Парижі, бо в Париж поїхати – не в район на ярмарок.
– То й добре, Мартохо, що тобі ані дзень, ані бом, ані на посторонки, бо ти в Парижі накоїла б такого шелесту, якого в світі й не чувано. Й на Ейфелеву вежу видерлася б, аби чули тебе скрізь та бачили зусюди.