Выбрать главу

Нарешті в їхню суперечку, що палахкотіла окропом у розпеченому казані, зумів і я докинути слівце. Звісно, знав, що не буде з мене третейського судді, як не буде з пса солонини.

– Аж у світовій столиці, як колись називали Париж, знайшли собі пасію, Хомо Хомовичу?

У відповідь на моє запитання, бачу, хазяїн – вдамось тут до лексики славнозвісного роману, котрий вийшов із-під його пера! – надувся важно так, мов пузир на воді, ось-ось, гляди, зовсім розідметься, наче на вола бажаючи обернутись, а потім кинув із губи, наче з гори:

– Чим далі дівка – тим вона краща, а найсолодша дівка – це засватана, а для кожного чоловіка ласа – це та, що на сьомій дитині навчилась дівочити! Живу для мудрості, а мудрість підказує, що, може, тепер колгоспник такого ума повинен собі шукати молодицю не в Яблунівці й Чудвах, не в Сухолужжі і Липівці, а далі, в синій далечині.

– А щоб тобі в голові посиніло! –якнайщиріше побажала рідна жінка Мартоха.

– Бо що виходить? – і вухом не повів Хома на той прокльон. – Виходить, усяким там мільярдерам чи мільйонерам, капіталістам чи аферистам можна зазіхати на оту французьку гречку, що росте на берегах Сени, а колгоспнику з Яблунівки заборонено? Та, може, мільйонери й мільярдери нашим чоловікам-колгоспникам і в підметки не годяться, не варті доброго тьху. Звідкись же повинні парижанки знати святу правду, хтось має зняти полуду з їхніх очей!

– Значить, ти, Хомо, надумав просвітити французьких шльондр, паризьких повій? Та вони вже такі просвіщенні, такі роботящі, такі охочі, що й мертві з могил можуть повставати.

– Говори, Мартохо, та не забалакуйся. Може, вони зі своєю просвіщеністю й охотою такі бідні, як мак начетверо, такі вбогі, як нитка, і немає їм ні від місяця, ні від сонця. Коли хочеш знати, може, вони такого, як я, чекають, щоб звідати справжнє щастя.

– Ага, чекають, щоб розживитись, як сорока на лозі чи як тінь на воді. А в тебе ж, Хомо, того чоловічого вміння, як у жаби пір’я. А в твоєї чоловічої охоти, Хомо, в одній кишені смеркає, а в другій світає! І вже твоя біда на престолі, бо нічогісінько немає у твоїй чоловічій стодолі. Навіть віничком підметено!

– Так-таки й нема нічогісінько? – з люциперською лукавістю примружився Хома. – Так-таки віничком підметено? Чому ж тоді побиваєшся і голосиш, наче за небіжчиком?

– Бо жаль твою дурну голову, твою біду на воді розведу, твою біду до себе прикладу, твою біду із хлібом із’їм до обіду!

– Моя біда вмерла – і ноги задерла, Мартохо, а я живу в щасті, як в’юн у болоті.

– Бо любиш оту французьку горлодерку?

– Бо люблю оту співачку!–Хома звівся за столом, у лівому вусі йому булькнуло випите, а потім булькнуло і в правому. Намагаючись втримати рівновагу, щоб не полилося з обох вух одразу, хазяїн тримався руками і за лутку вікна й за моє плече. – І вже коли ти при чужому чоловікові затіяла цю балачку, то я скажу!.. То я скажу, що дивився телевізор – і дивитимусь!

– А я вилами поколю оту програму! Поб’ю макогоном! Рогачами розтрощу той канал!

– Де ж це видано, щоб чоловік після роботи не міг подивитись телевізор! Схаменись, Мартохо, та візьмися за розум, бо я люблю по телевізору.

– Ага, доскоцький, ага, проворний! Ти й по телевізору вскочиш у гречку, гречкосій нещасний!

Хома знову запишався, мов кошеня в попелі, й сказав самовдоволено:

– Воно, як то кажуть, вгору не підскочиш, а вниз не провалишся, воно хоч вуха вище лоба не ростуть, але ж чому б і не спробувати? Тепер такий час сподівань і звершень, така епоха космічна, що, дивися, й на небо можна злізти, погуляти під зірками, то чому б і штани не навчитись через голову скидати!

– Ой, Хомо, дивись, щоб та любов не роздягнула тебе! Може, та горлодерка звикла до подарунків, то ти проциндриш не тільки наше хазяйство, а й до колгоспного добра доберешся. Гаразд, я стану голопуцька, як горобенятко, одну сорочку матиму на спині, а другу на бантині. Але ж людей яблунівських жаль. Уже війна була розорила наш колгосп, фашисти недоколихані, хрестами обвішані. Але ж не гоже тобі, Хомо, добиратися заради горлодерки до колгоспної каси, до корівників та свинарників.

Зажурився Хома, наче тепер його думки були вітром підбиті, а морозом підшиті... І голосом Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» він заспівав:

– Гей, Мартохо, годі буде, перестань-бо вже кричать!.. – А далі вже розсудливо та статечно: –Може, й правду кажеш... Треба думати. Ой як треба думати, щоб нашого кожуха вовки не з’їли, бо воно хоч у ятері циганові з хороби добре, та в кожусі краще. Бо й справді, хто відає, куди любов здатна звести, мов сліпого під монастир!.. Але дуже діточок яблунівських жалко. Не доведи господь, щоб через моє темне гречкосійство вони собі поли краяли, а плечі латали, щоби к святу прибирались у нову лату... Але якби ж ти знала, Мартохо, як мені трудно відмовитись від своєї любові по телевізору. Ти хоч догадуєшся, хто такий телевізор? Чінгісхан! Та ні, дужчий від Чінгісхана, бо той усього світу не завоював, а телевізор уже підкорив. По телевізору не тільки любитимуться, а й дітей народжуватимуть! І поле оратимуть, і землю засіватимуть.