Офіцер зняв чорні лайкові рукавички, поклав на підвіконні, а вже потім заходився розставляти фігури на шахівниці. За цей час не подивився на мене жодного разу. Коли нарешті білі та чорні вишикувались двома ворожими лавами, гітлерівець підвів голову – и холодна крига його очей спалахнула так, начебто факнуло полум’ям підпаленого спирту. Одвів од себе ліву руку, вдавано люб’язним жестом запрошуючи мене за шахівницю, й тонкі, мов павутинка, кутики його уст здригнулися від усмішки, яка так і не народилась на білому мармурі обличчя. А що я першої миті не втямив значення того жесту, закам’янівши на тапчані, він пригасив на устах натяк на усмішку й повільним красномовним рухом поклав праву руку на пістолет «вальтер».
Я мусив примиритися з наругою над своєю особою, бо хіба під дулом пістолета й під страхом смерті не сядеш грати в шахи? Здається, один із героїв безсмертного Миколи Гоголя грав у карти із самою панею смертю, а в костомахи з-за кістлявих плечей виглядала коса. Що ж, змінилися часи–змінились і знаряддя вбивства: в другій половині двадцятого століття було б технічним нонсенсом одубіти від коси, а не від пістолета...
Вибравши білі фігури, гітлерівець зробив хід королівським пішаком.
Не задумуючись, я так само походив пішаком від короля.
Очевидно, він сподівався на перевагу вже в дебютній стадії партії, проте позиція утворилась рівна. Ще б пак! З дитинства я, може, кохався не так на грі в шахи, як на шаховій літературі. Перечитав усе, що тільки міг дістати про цю древню і мудру гру. Знав про всіх видатних гросмейстерів, серед яких найдужче захоплювався Капабланкою, звісно, й потроху грав – на уроках у школі, на лекціях в інституті, на роботі у видавництві. Значного якісного скачка моє шахове вміння зазнало в редакціях молодіжних газет, де інколи доводилось просиджувати за шахівницею до півночі, коли чергував у друкарні й вихід газети затримувався в зв’язку з важливим повідомленням телеграфного агентства. Тоді грали без фори і з форою, без цейтноту і в цейтноті...
Й раптом я очам своїм не повірив: чи то загавившись, чи то недооцінивши позицію, гітлерівець оддавав туру за слона, втрачаючи якість! Серце моє застукотіло в грудях, мов горобенятко в жмені, та я вирішив не квапитися, а докладніше проаналізувати ситуацію.
І раптом зловив на собі прямий, як удар прикладом, погляд гітлерівця. Погляд виражав таку непримиренну жорстокість, що я мав зіщулитись, уклякнути, обернутись на чортійщо. Він помітив свій прорахунок. Дрібні бісеринки поту виступили на його переніссі.
І пещена рука, всіяна рудим волоссячком, з повільною й погрозливою рішучістю лягла на «вальтера», пучки пальців стали вигравати якийсь марш «третього рейху». Отже, захищаючи туру, офіцер міг розрядити всю обойму в свого суперника, тобто в мене. З калейдоскопічною швидкістю перед моїм внутрішнім зором промайнули картини дитинства, отроцтва, юності, майнуло перелякане обличчя дружини; згадався потоп із роману Хоми Прищепи «Позичений чоловік»; чітко у вухах пролунала фраза Джона Стейн- бека, сказана коло річкового вокзалу в Києві: «На коника з такими очима я б не ризикнув сісти... »
І, очевидно, фраза Джона Стейнбека, що спливла в пам’яті, мала найбільше значення для подальшого перебігу мого поєдинку з гітлерівцем.
Не скліпуючи у відповідь на його погляд, схожий на удар прикладом, дивлячись прямісінько у нещадні цівки очей, правою рукою я взяв туру на шахівниці, натомість поставивши слона. Всіяна рудими волосинками рука здригнулась конвульсійно, кощаві пальці вже не вибивали марш, а барабанили по «вальтеру», ось-ось ладні зімкнутись на зброї, щоб стріляти, щоб сіяти смерть.
Я зрозумів, що переміг у цьому психологічному поєдинку не тоді, коли фашист прибрав праву руку з пістолета (руку він прибрав пізніше), а тоді, коли ліва його рука знялась над столом і, роблячи черговий хід у партії, взяла мого слона. Я на все життя запам’ятав, що ферзем С-3 він зняв мого слона на А-6.
Міттельшпіль він зіграв краще, ніж я, вигравши зайвого пішака. Аналізуючи становище, яке склалось на шахівниці, я раптом подумав: «А коли цьому гітлеряці здасться, що я піддаюсь навмисне, заляканий зброєю? Що я зумисне віддав пішака, далі поступлюсь ініціативою, а там і хапону мат?»
Умить на шиї відчув доторк шовкового ординського аркана, й це відчуття пробудило не так страх, як гордість, а гордість мобілізувала волю, примусила міркувати на кілька ходів наперед. І в ті тяжкі хвилини випробувань пошкодував, що не розвивав у собі шахового генія. А може, мій шаховий геній якраз і розквітне під дулом фашистського пістолета?