А він мовчав, цей загадковий нацистський сфінкс, і його мовчання з кожною хвилиною ставало загрозливішим. Довгобразе обличчя, яке недавно берегло спокій, ледь порожевіло, а на вилицях чітко виступили фіолетові плями. Партія наша наближалась до кінця, тепер я мав дві з’єднані тури на королівському фланзі й коня, яким ось-ось міг оголосити шах. Поки що шах, білому королю було куди відступити й сховатись, та вже наступним ходом я міг відіграти пішака, а за ним і виграти зайвого.
Реально оцінивши ситуацію, гітлерівський офіцер сповільненим сомнамбулічним рухом потягнувся до «вальтера». Тверді пучки пальців ударили по руків’ю пістолета, і я подумав про те, що цей любитель древньої мудрої гри не допустить до своєї поразки. Авжеж, так звана вища арійська раса! Де ж це видано, щоб слов’янська худобина, недолюдина, взяла гору в рафінованому змаганні двох інтелектів!
Я походив конем, оголошуючи шах білому королю. Тиша, яка панувала в хаті-квітнику покійної яблунівської знахарки, стала глибока, мов бездонний колодязь. У цій тиші я почув, як б’ється моє серце: наче хтось на телеграфі вибивав телеграму.
Права рука гітлерівського офіцера лежала на «вальтері», пальці ось-ось мали зімкнутись, темна цівка ось-ось мала глянути мені прямісінько в перенісся. На вулиці пролунав гуркіт автомобіля, проте звук мотора не розрядив напруженої обстановки. Той звук наче належав іншій, нереальній дійсності – далекій, мов світло холодної небесної зорі.
Лівою рукою фашист переставив короля не на чорну клітинку, як я сподівався, а на білу. Тут, на білій клітинці, через два ходи його королю загрожував мат. Мабуть, мій суперник зовсім розгубився, а тому припустився елементарної помилки.
І якщо я скористаюсь помилкою, це може коштувати мені життя.
Звісно, я ще міг звести партію внічию. Авжеж, я міг і програти. Моя майбутня доля була в моїх руках – тільки піддайся, тільки викажи себе нікчемним боягузом, який тремтить за свою шкуру. Так, я любив життя, але гідність була мені дорожча, а моральна перемога над фашистом – у сто крат. Хай знає, що наші герої не зраджують ні себе, ні свій народ. Хай знає, що куля в барабані «вальтера» – ніщо перед високістю духу людського.
І я походив слоном так, як велів священний обов’язок. Порятунку не було – вже наступним ходом тури по вертикалі я мав оголосити мат у партії, що тривала хвилин, може, двадцять, хоч мені ці двадцять хвилин здавались вічністю.
На переніссі в німецького офіцера бісеринки поту обернулись на краплину, яка, зоставляючи фосфоричний слід, поволі наближалась до горбинки. Ніздрі роздимались і опадали, наче крильцята метелика, що ніяк не зважиться на політ. Не такий уже він був профан у шахах, щоб не втямити неминучість своєї поразки.
Крижані очі хлюпнули холодом вічної мерзлоти. Це були очі ката і вбивці, мародера й ґвалтівника. Це були очі надлюдини, народженої фашизмом і вихованої антикомуністичною істерією. Тонкі брови, схожі на вусики протипіхотної міни, затремтіли. Я не відводив погляду. Боковим зором помітив, що права рука його в лікті зігнулась, – і вже наступної миті сліпа цівка «вальтера» погрозливо блимнула перед моїм обличчям.
Хотілось крикнути: «Стріляй, гаде!» Проте вуста не розмикались, наче замуровані.
Погляди наші схрестились, як мечі, і в цьому поєдинку перемога була на моєму боці, бо фашист скліпнув і, поклавши зброю до бокової кишені зеленого френча, обома руками став згортати фігури до шахівниці. Згорнувши й замкнувши шахівницю, випростався над столом, сягнувши високим форменим кашкетом до низької дощатої стелі, обмальованої квітами.
й нарешті обізвався.
– Тобі повезло, чоловіче, – сказав чистою українською мовою, бездоганно вимовляючи слова. Й повторив багатозначно: – Тобі поталанило сьогодні так, як може поталанити тільки раз у житті.
По-солдатському карбуючи крок, гітлерівський офіцер подався до дверей. Спина в нього була пряма, як ствол зенітки. В порозі нагнувся, щоб не вдаритись, і зник у темряві сіней. Двері зостались напіводхилені.
Мене як поставило стовпом, так і тримало. Чому я не біг у сільраду, чому не бив тривогу, щоб скликати яблунівців – хай би ловили ворога, поки далеко не втік, поки не накоїв біди. Гаразд, що я вмію грати в шахи, а коли хтось інший зроду не тримав фігур у руках? Та його ж чекає нагла смерть від фашистської кулі!.. А коли не один цей офіцер, а кілька, а цілий загін раптом появився у колгоспі «Барвінок»?
Якась аномалія таки сталася з часом у Яблунівці. Спершу ординці, тоді козаки, тепер ось німець. Щоправда, репрезентуючи різні епохи, вони пристойно говорять по-українському, та хіба не могли навчитись!