Вийшовши надвір, сторожко прислухався, чи не почується стрілянина. Співали по садках солов’ї, наче стріляли з автоматів, і цій закоханій пташиній пальбі не бачилось кінця-краю. Над садками плив місяць, наче клапоть парашутного шовку. І я так гостро відчув красу життя, і так трепетно забилося серце, і так тривожно задзвеніла кров у скронях, що запраглось озватись голосом солов’я, затьохкати в їхньому хорі. Приверзлось, примарилось – не було ніякого фашиста, не грав я із загарбником у шахи, не було смертельної загрози моєму життю!
Наслухавшися солов’їного співу, надихавшись ароматом нічного повітря і намилувавшись місяцем, я поволеньки подався до хати, бо пора вкладатися спати. Опинившись серед намальованого по стінах і стелі фантастичного цвіту, я пройшов до столу, мимохіть глянув на підвіконня.
На підвіконні лежали забуті чорні лайкові рукавички.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
Мене, як почесного гостя Яблунівки, запросили на засідання правління колгоспу «Барвінок». На засідання поприходили також учителі, деякі танцюристи і співаки з сільської художньої самодіяльності, бібліотекарка, завклубу. В залі стояв гамір, наче за вікном текла стрімка гірська річка. Сидячи збоку під стіною, я спрагло приглядався до Облич, намагаючись серед них упізнати оспівані Хомою Прищепою в романі «Позичений чоловік».
Які типи, яке багатство характерів, яка неповторність вдач! Видать, яблунівський чорнозем родить щедро не тільки буряки та картоплю, жито й пшеницю, мак і квасолю, а й отаку людську розмаїтість, яка зараз ось у Будинку культури цвіте усмішками, очима й щоками, яка морщить пряменькі й кирпаті носи, говорить губами повними, як рум’яні свинячі хвостики, або ж тоненькими, як павутинки бабиного літа, має косами пшеничного колоса, косами воронячого крила, косами зеленого моху, що росте на стріхах. Та ще ж яблунівський чорнозем густо вродив оцією мовою, що табуном вільних пташок літає у людському гурті, а ще він уродив сміх, що займається й гасне, що шумить і гуде.
Першим тоді виступив голова колгоспу Михайло Григорович Дим. Кільця кучерявого волосся так вились над чолом, над вухами й на потилиці, наче мав чоловік замість зачіски гніздо молоденьких гадючок, і цей величезний виводок не зоставався в спокої, ворушився, здригався, кільчився. На темному, як смалюх, обличчі ніжним цвітом білої березки проросли ясні очі й світились так, наче справді то світиться цвіт березки десь на городі між картоплі.
– Товариші, як ми живемо? Рахуємо за принципом: на сто га землі. На сто га землі вирощено стільки-то центнерів пшениці чи жита. На сто га землі рахуємо просо і гречку буряки й кукурудзу. Навіть м’ясо й молоко переводимо на сто га земельних угідь. У корені, товариші, така лінія нашого життя правильна. Треба домагатись і знатних урожаїв, і вагомих здобутків. Тепер, товариші, ми вже не голодні. То раніше ситий голодного не розумів, то раніше, як хотіли їсти – пили воду, то раніше борщ такий у Яблунівці варили, що за туманом і дітей не видно!
– Ха-ха-ха! – засміявся яблунівський люд із дотепної мови голови колгоспу.
Й полинули дотепи:
– Може, вистачало на юшку, та бракувало на петрушку.
– Було як трапиться: коли середа, а коли й п’ятниця.
– У піст їли хрін, а у м’ясниці – кислиці.
– Бувало, постишся і говієш, поки ніг підняти не зумієш.
– А тепер товариші, – вів далі голова колгоспу Дим, – яблунівський колгоспник страждає не так від недоїдання, як від переїдання. Хіба немає в нас таких, що наїдаються, хоч під лавку їх коти. Як нападе на кого ненажер, то наче бездонною бочкою стає, а хіба наллєш бездонну бочку! Товариші, ми тут радились у правлінні, з якої б то причини дехто в нас любить мало вкусити, а більше ковтнути, чому в нас не переводяться мастаки добрати таку ложку, яка і в миску не влізе. Причина, мабуть, криється в низькій культурі. І в тому, що не дбаємо про нові звичаї, а тримаємося за старі. Старі звичаї – від старого життя, якого й сліду не зосталось, а нам треба створювати нові, гідні епохи. Ось ми збудували оцей Будинок культури, оцей палац. Який хор тут співає – доярки і свинарки, комбайнери й трактористи, інтелігенція, бухгалтерські працівники, школярі! Є драмгурток, є гурток декламаторів, шаховий гурток. Товариші, всі ви помітили, що фойє нашого Будинку культури поки що зачинене, доводиться ходити до зали та до бібліотеки через чорний хід. Це тому, що у фойє нині створюється панно трудової слави. На цьому панно буде зображено не абстрактні поля і абстрактних передовиків змагання, а яблунівські врожайні ниви і яблунівських знатних людей. Список кращих людей, що потраплять на панно, затверджувався на правлінні колгоспу, так що увічненими для потомків зостануться справді найкращі. Ті,, хто ділами доказує: праці не боюся, в праці я горджуся! А не ті, що в них діло сяк-так волочиться, та й покинути його дуже хочеться!