– Значить, так, – звелась у залі рум’яна, мов наливне яблучко, молодиця. – Настало свято, так? Усі сміються, так? А от мені не хочеться сміятись, то що?
– Народ сміятиметься – й ти зарегочеш! – стали запевняти і зліва, і справа.
– Ще такі реготи нападуть, що, дивися, пересмієш найзавзятіших реготунів.
– Гляди, щоб після свята не захворіла на сміх та не стала вимагати від колгоспу пенсії.
– Ой, не кажіть, бо сміх – це здоров’я, чим більше смієшся – тим здоровший.
– о, може, скоро обходитимемося самим сміхом, відцураємось від лікарів і ліків?
– А що? Вчені ще дослідять: що корисніше – година веселого сміху чи глечик сметани.
– Ой, трудно мені втямити, – стала бідкатись молодиця з наливними яблучками щічок – А як утямити не годна, то як же сміятимусь? По мені, то краще глечик сметани!
– Отже, товариші, – озвався Дим до присутніх, – проголосувати ви проголосували за День сміху, а відповідальність лягає на чиї плечі? На плечі керівництва. Щоб не було непотрібної самодіяльності, ми складемо сценарій Свята сміху, розпишемо ролі. А також підготуємо репліки, й ці репліки завізуємо. Також продумаємо докладно, з чого саме сміятись. Теми для сміху треба вибирати з розумом, щоб після великого сміху не було великого плачу. Скажімо, глузуй із сусідки, з дефектів мови, з недбайливого хазяйнування – біля курей чи біля печі. Але ми самі не захочемо сміятися геть-чисто з усього.
– А в душі? – пурхнуло дівоче щебетання в залі.
– Як у душі? – не второпав Дим.
– Потай, у душі, щоб ніхто не побачив і не почув.
– Товариші! – вже не без гніву говорив Михайло Григорович. – День сміху – це день не потайного сміху, а відкритого й здорового, це День сміху для сильних фізично і морально. Адже мовилось тут не про день потайного сміху, правда? Смійся на весь голос, щоб тебе за твій сміх поважали, щоб із твого сміху приклад брали. Щоб, може, тебе, дівчино, за сміх полюбили, а тебе, сивий ветеране, поважали ще більше, ніж поважають. І нам потрібен не сміх задля сміху, не дзеньки-бреньки, не цяцькові брязкальця, а сміх, який бичує і випалює, допомагає домагатись високих урожаїв і поступу вперед. Бо економічність сміху ми ніяк не можемо скинути з рахунку, економічність сміху – на балансі.
Дим запалювався, як сира солома, в яку линули бочку солярки.
– Кривенька усмішечка, товариші, не пройде. В’їдливий сміх – кому він служить? Хихикання, підсміювання – теж не нашого поля ягоди. Адже День сміху, а не День хихикання? І не День кривої усмішки, так? Отож перше ніж сміятись, кожен має добре поміркувати. Кількість сміху має автоматично в умовах колгоспу «Барвінок» переростати в якість. Маємо поважати міжнародні стандарти сміху, але не цуратися своїх, яблунівських. Свій сміх не понесемо й не повеземо на чужі смітники. Живемо, поки сміємось, і сміємось, поки живемо. Як сказав філософ: я сміюся – отже, я існую. Маємо берегти раціональне зерно в будь-якому сміхові чи навіть випадковому підсміюванні. Сміх – поняття не ідеалістичне, а матеріалістичне!
Пролунали аплодисменти. Найлункіше ляскав у долоні Хома Прищепа, стоячи на сцені поряд із головою колгоспу. Долоні його ляскали, мов молот об ковадло, й здавалось, що Хома своїм лясканням тягне перший голос, а всі вторять, що він соліст, а то хор підляскувачів. Оченята ж у старшого куди пошлють були такі хитренькі, як двоє лисеняток, що й хвостами понакривались, а губи цвіли на обличчі, як млинець у маслі. Дивлячись на Хому, яблунівський люд так дружно вдарив у долоні, що звуки молота й відзвуки ковадла вже ледь-ледь чулись, та й реготи сипонули такі повсюдно, мов сліпий дощ із весняної хмари. А що за якусь хвилину лукавий Хома зумів надати своїм очам зовсім іншого виразу (тепер вони, поважчавши й пострашнішавши, скидались на двох розкуйовджених сов, які хоча й сплять, а все ж таки курей бачать), а губи вже не здавались млинцем у пахучому маслі (тепер нагадували рум’яну цілушечку хліба), то яблунівський люд ляснув у долоні з такою запопадливістю й громом, наче раптом у залі по цинковій блясі бігла сотня урвителів, озутих у залізні чоботи, а за ними гналася сотня охоронців порядку, закутих у залізні лати й озутих у кам’яні шкарбани.
А що голова колгоспу Дим не розумів причини реготу (він, як і Хома, стояв обличчям до громади), то дедалі більше тетерів на виду й скидався на того, хто пошився в дурники і їсть бублики, вже об’їв кругом і вкрай здивований, що всередині нема нічогісінько.
Хитрий і лукавий Хома, б’ючи молотом правої руки об ковадло руки лівої, тим часом правому своєму оку зумів надати розуму такого великого, мовби в кобилячої голови, а оку лівому ще більшого – начебто розуму голови курячої. На таку маніпуляцію яблунівський люд став не те що сміятись чи реготати, а вибухом колективного гомеричного реготу вибухнув. Дехто плакав зо сміху, витираючи сльози, дехто гикав, бо напала гикавка, а дехто корчився, бо напосілись кольки.