Выбрать главу

Пристрасним рухом огорнутих крамом рук вона зняла зі своєї постаті хвилі червоного, білого та зеленого краму – й постала переді мною в червоних чобітках на високих підборах, у плахті, у вишитій сорочці. В туго викладеному її русявому волоссі дамаською крицею ледь-ледь синіла шовкова стрічка.

– Серце моє жде любові не одне століття й не одне тисячоліття. Я вічна жінка, народжена землею для вічного чекання і сподівання, для вічної віри, яка завдає найсолодшої муки.

Голос її грудний бринів із драматичною силою, очі світились великою тугою, – і ця дівчина все ще видавалась несправжньою. Такою, як і чимало іншого, з чим я уже встиг зіткнутись у Яблунівці. Тільки на казковій землі і міг зрости Хома Прищепа, й могла вибуяти гомерівська його земна сила, свіфтівська могутність духу, раблезіанське життєлюбство!

– О, незнайомцю, візьми серце моє, бо серце моє – це подарунок вічності. Це скіфська золота ваза, що завжди зберігається в такому прекрасному кургані, яким є кожна жінка.

Граційним рухом простягла перед собою ліву руку – руку від серця, і я з острахом подивився на її тендітну долоню, помережану химерним плетивом борозенок. Дивився так, наче й справді мав побачити на дівочій долоні живе серце, пульсуюче, закривавлене, що дихає жаром. Долоня безнадійно затріпотіла, як зів'ялий листочок, і полетіла до подолу плахти теж, як листочок.

– Ти не той, хто вічністю свого почуття віддячить на вічність мого почуття. Моє життя в цьому минущому космосі, що називається землею, складається з самих розчарувань. Від одного розчарування до іншого я йду в польовому вінку надії і страждань, у терновому вінку втіхи і горя.

Важко було витримати погляд її очей – немов і справді дивилась на тебе чи то доля, чи то вічна жінка з вічною своєю жагою, з обіцянкою щастя – і з його фатальною неможливістю.

Постукуючи каблуками червоних чобіт по підлозі, заляпаній глиною, вапном та фарбами, зграбна її постать віддалялась, майнула на тлі яблунівського пейзажу – і здалось, наче зникла не в дверях, а ступила на луг намальований, пропала у молодій траві поміж розквітлого дерева.

Хто вона? Ким вичарувана така неземна й незвичайна отут, у Яблунівці? А що... а що, коли й вона, й ця картина, й гітлерівський офіцер, і козаки, й ординці існують справді... авжеж, існують справді! Вони – це нові герої нового твору Хоми Прищепи, плід його ума й таланту. Й такою могутньою рукою великого майстра написано цей твір, що герої не можуть зоставатись на папері, на стандартних аркушах, а постійно прагнуть вирватись у живе життя, хочуть волі й міцної землі під ногами. Й зовсім то не катаклізми відбуваються з матерією часу, а катаклізми, що характеризують природу творчості автора «Позиченого чоловіка».

Герої нового роману прагнуть поєднатися з життям, яке їх і витворило!

Й не сумніваючись у слушності свого здогаду, я кинувся з фойє навздогін за дівчиною, з якою щойно зустрівся, яка розмовляла зі мною хоч, може, пишномовно, зате щиро, з трагічним надривом. Траплялись назустріч яблунівські хлопці й дівчата, дядьки й тітки, дітлахи, що, видно, збирались на демонстрування кінофільму, я вглядався в незнайомі обличчя, намагаючись серед них побачити те, що закарбувалось у пам’яті... Й марно, марно, марно! Дівчини, в чиєму русявому волоссі сяяла блиском дамаської криці блакитна стрічка, ніде не було, а Яблунівці дивувалися з мого поспіху, квапливості, давали дорогу, всміхались то доброзичливо, то іронічно.

Здавалося: знайду цю дівчину – й розгадаю таємницю, яка переслідує скрізь у Яблунівці, бо я вже тримаю в руках ключ від загадки. Ключ! Можливо, я прилучусь до найбільшої таємниці нашого двадцятого віку, до тієї таємниці, яка вже так просто й мудро відкрита Хомою Прищепою. Так, так, Хомою Прищепою, а не високолобими професорами з Оксфордського, Кембріджського чи Прінстонського університетів, не елітарною європейською інтелігенцією, не інтелігенцією країн третього світу або ж країн, які не приєднались!..

І не знайшов. Немов у воду канула, немов пропала в антисвіті дівчина, яка з таким щирим пафосом віддавала мені своє серце, тримаючи на долоні, а я не взяв, не взяв, не взяв!..

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

де розповідається про так знаний рухомий живопис, який у недалекому майбутньому спричиниться до різкого підвищення продуктивності в тваринництві, водночас не втративши своїх естетичних цінностей