Важко вгадати, що сказав би Хома Прищепа, а от я зачаровано слухав бороданя в синьому джинсовому костюмі, дедалі більше переймаючись вірою в слушність його мріянь. І думками своїми прудкими я майнув до дня нашої першої зустрічі зі старшим куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Яскраво постало, як він у монументальній задумі сидів на цегляному підмурівку-постаменті, а ворушке листя ясена мовби зодягло його в мереживо світла й тіней. Яскраво також постали в пам’яті відвідини хліва, швидше обладнаного під філармонію чи під сучасну дискотеку, згадалась розмова про музику та композиторів, про зразки оперного та естрадного мистецтва, які найдужче смакують корові, навіваючи добрий настрій, підвищуючи продуктивність... Видать, у Яблунівці – і тільки в благословенній Яблунівці! – могла народитись ідея тотального використання мистецтва в сільському господарстві, тільки тут міг бути відкритий феномен не лише взаємозв’язку, а й впливу мистецтва на продуктивність такої важливої галузі хазяйнування, як тваринництво. А що пошуки ведуться в різних напрямках, свідчить приклад не тільки Хоми Прищепи, а й оцього бородатого модерніста, який, либонь, пішов значно далі, ніж старший куди пошлють! Авжеж, таки далі! Бо Хома Прищепа, покладаючись на магічну силу мистецтва, домагається більших надоїв молока від живої тварини, а оцей художник мріє домагатись молока, шерсті, кістки, яєць, пір я не від живої натури, себто прототипів, а від натури, відображеної в живописі, себто від типів!
Корова, переступивши з ноги на ногу, різко та сухо застукотіла ратицями по цементованій долівці. Війнула хвостом – і донизу впали ріденькі ляпанці-хляпанці, ширячи ні з чим незрівнянний аромат. Ніздрі в бороданя, що жадібно вбирали цей дух, тріпотіли, вібрували, а вся його могутня, окоренкувата постать аж сіпалась від задоволення, мовби він перебував у наркотичному чаду-запамороченні. Гострий космічний пил, який, здавалось, мерехтів у погляді, нагадуючи далекі зоряні галактики, зараз погас, прикритий блідою тьмавістю повік.
– Запахи мого дитинства... – з болісною млостю прошепотів, усе ще перебуваючи в напівзабутті. – Ніщо так не спонукає мене до творчості, як запахи дитинства. Хай то гниле яблуко чи дух огірчаного розсолу з діжки, хай то кінська упряж пахне чи солом’яна вустілка в чоботі!
Зрештою, поволі отямлюючись, він уже не здригався великим кутастим тілом, ніздрі вже не тремтіли в нападі хворобливої пристрасті. Переді мною стояла зморена, виснажена, мовби викручена істота, яка зовні ледь-ледь скидалась на недавнього златоуста, що весь – у пафосі екзальтації. От до яких наслідків можуть спричинитися запахи дитинства – нехай то навіть буде аромат звичайнісінького коров’ячого кізяка, який, однак, теж необхідний для творця!
– Авжеж, – ледве переводячи дух, озвався художник, – я також працюю над портретами людей, передовиків змагання. Фойє цього Будинку культури насамперед прикрашатиме панно трудової слави. Готую ескізи, вже є фрагменти майбутнього панно. Завітайте завтра чи післязавтра, поговоримо, порадимось. А зараз я стомився. Та й натуру слід на ферму відвести, щоб подоїли...
І, взявши в руку прядив’яний налигач, він повів корову до виходу з Будинку культури.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
Не запалюючи світла, приліг на тапчані в знахарчиній хаті – немов у квітнику приліг, неначе у вінках, виплетених чи то фантазією, буйнішою за природу, чи то самою природою, з якою не зрівняється ніяка фантазія. Мальовані квіти оточували зусібіч хмарою, легкою й невагомою, барвистою, пахучою, і я наче плив, наче летів у цій хмарі. Та ще летів, звісно, на крилах солов’їного співу, що хвилями затікав у двоє одчинених навстіж віконець. Двоє цих одчинених у весняний вечір віконець нагадували широко розплющені очі дивної істоти, яка спрагло приглядається до розквітлого світу, вбирає до найдрібніших подробиць красу зеленої трави чи яблуневої гілки в гірляндах пелюсток, поблиск сизого любистку на причілку хати чи сиве мерехтіння лопухів у побратимському колі кропиви. Отож через цих двоє віконець вливався солов'їний снів, і я вже плив не просто в хмарі квіток, а ще й на крилах пташиних пісень, і моя плавба могла зрівнятися хіба що з маренням чи зі сном. Крила пташиних пісень підносили іноді так високо, що серце завмирало в болісній знемозі, а то раптом так стрімко ринули з небесних високостей до землі, що душа танула в грудях, як тане останній сніг від щирого сонечка весни.