Я наче перебував між маренням і явиною, тіло видавалось не реальним і плотським, а якоюсь дивовижною
еманацією, якій властивий зовсім інший стан, ніж людській плоті. Може, саме тому згодом я не міг утямити: а те, що відбувається зі мною, є дійсністю чи сном? Ніхто, либонь, не відповів би ствердно чи заперечливо на це запитання, бо ж і Яблунівка була селом не від світу сього, бо ж і Яблунівка могла наворожити всячини.
Де вже я бачив ці очі – блискучі й свіжі, мов ранкова роса на доспілій червоній вишні, що віддзеркалює сонячне проміння? А то вже за хвильку видались вони старовинним сріблом, покритим патиною, а то вже з їхньої непроглядної – глибокої, мов гірське бескеття, – глибини сяйнули містичні смуги полярного сяйва. Над полярним сяйвом очей брови творили таїнство польоту, і цей політ брів надавав опуклому високому чолу чи то всесвітньої скорботи, чи то всесвітньої печальної задуми. Я з острахом і заціпенінням приглядався до губів, які ось-ось мали зламати свій застиглий малюнок, які ось-ось мали розквітнути або словом, або зітханням.
Де вже я бачив це обличчя, цю дівочу постать, зодягнену в білу вишивану блузочку з короткими рукавами та в картату куценьку спідничку, що відкриває білі напівсфери тугих колін? Чи то сьогодні бачились, чи то вчора, а якщо не сьогодні й не вчора, то зустрічались таки з нею, – хай у минулому сторіччі, хай у сивому позаминулому, а дороги наші таки схрещувались!
І раптом забринів її голос – грудний глибокий голос, і драматичне звучання видалось знайомим, пройняло гостро, й серце моє заболіло, наче його діткнувся кінчик шаблі.
– Ти впізнаєш мене, так! – швидше ствердила, ніж запитала дівчина. Вона стояла неподалік від мене, посеред знахарчиної хати, й хурделиця різнобарвних квітів летіла довкола її голови, над вузькими зсутуленими плечима.
– Впізнаю, – сказав я розгублено, зводячись із тапчана.
– Даруй недавню знетямленість, але хіба інша, будучи на моєму місці, не втратила б глузду? Втратила глузд і я. твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою.
Про яку недавню знетямленість говорить ця дівчина? Та грудний її, соковитого тембру, голос нагадав: ми ж бо з нею зустрічались у просторому, як київський залізничний вокзал, фойє Будинку культури. Вона тоді несподівано вийшла з шумовиння гасел і транспарантів, мов Афродіта з піни морської, і, перебуваючи в химерному сомнамбулічному стані, говорила про любов. Як же вона говорила?.. Ага, любов – це весняний вітер, од якого починають брунькувати серця... Серце її жде любові не одне сторіччя й не одне тисячоліття. Вона віддавала тоді мені своє серце – подарунок вічності, так, так!.. І зникла, а я ще бігав серед яблунівського люду, намагаючись відшукати, й не міг знайти, як не можна знайти жар-птицю.
Леле, а щойно причулось, чи й навсправжки проказали її вуста: «Твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою»? Може, я для неї – тільки галюцинація, а насправді бачиться їй хтось інший, ввижається той, кому вона ладна віддати свою любов і хто не здатний віддячити їй вічністю свого почуття – саме так вона й говорила тоді! – за вічність її почуття... Ця екзальтація, скорботно-мученицьке свічення в погляді, цей нервовий хрускіт пальців – у якому вона стані? що привело її сюди, в знахарчину хату? Але, мабуть, слід ні в чому не суперечити, щоб, крий боже, не сполохати душу її тремтку й лякливу, як полумінець свічки.
– Але ж я зовсім не винна у смерті нашого сина! – вигукнула молода жінка.
– Якого сина?
– Максима, чи ти вже встиг забути ім’я його?
– Максима? –спробував я втрапити в її тон. – Так він помер...
– Я не винна, чуєш! –Голос її забринів од болю, й очі пойнялись іскристою росою сліз. – Ти в душі звинувачуєш мене в його смерті, я й сама звинувачую себе, здається, що можна було врятувати, що слід було душу свою вдихнути в його бездиханне тіло, а я не спромоглась!
– Соломіє, але ж і лікарі не могли врятувати, правда? – розгублено пробубонів я, переймаючись її горем, як своїм. Мабуть, як і своїм, так, бо говорить вона про нашого сина Максима. Максима? В якому житті, коли й де ми з Соломією, котру я бачу тільки вдруге, народжували сина Максима? І я знову повторив: –Не могли врятувати лікарі, не могли.
Соломія наблизилась упритул, і я навіть почув стукіт її серця в грудях.
– Із тих пір я втратила розум, страждаю, караюсь. Кличу його вночі, бо здається: коли благатиму в долі – таки воскресне, таки появиться. Скажи, хіба я не можу сподіватись на його воскресіння? Адже християни й досі вірять у воскресіння Ісуса Христа. Може, я живу тільки тому, що надіюсь, а без надії стала б мертва, мов камінь.