До таких дивовижних явищ, либонь, слід віднести й мовчання Мартохи в тій ситуації, яка докладно змальована. А як їй було не змовчати довгим, як ціп, язиком, як їй було не зав’язати свого преславного мішка, щоб звідти не посипалась полова, коли раптом перед її зором стало звершуватись незвичайне видовисько, від якого не могла відірвати палахких очей?
Над зеленими полями, що слались по м'яких горбах за Яблунівкою, вставала чорна хмара. Ця чорна хмара скидалась на стіну, яка стрімко вищала й вищала. Хвильку-другу зводилась над обрієм, а тепер ось затуляла півнеба, вже сягнула села. Чорний морок ішов по землі, розливаючись хвилями глупої, безпросвітньої ночі. Частина Яблунівки ще цвіла садами й сяяла усміхом весняного дня, а половина мовби в темну прірву пірнула. Валували собаки, наче їх циганський піт проймав зі страху. Раптом заєць пробіг по дорозі, ловко накипуючи лапками. Прокаркала вгорі лякана ворона, яка й куща боїться. Вихором пролетів шолудивий цуцик, який, видно, і своєї тіні лякається. Зелене буйство травневого дня мовби потьмяніло, дрібне й велике птаство наче отетеріло. Либонь, не одному подумалось, що наближається судна година, хоча балачки про судну годину давно не в моді.
Ось хмара просунулась над головами, й тепер уже все довкола почорніло, немов у дьоготь вимазане. Так, у дьоготь були вимазані стіни промтоварного магазину, розквітлі сади вже не рожевіли цвітом, а лякали брудним клоччям-страпаками, людські обличчя поставали такими, якими бувають на фотонегативах. Мабуть, усьому гурту, що зібрався на автобусній зупинці, хотілось приснути врізнобіч, як прискає живе срібло, хотілося ноги на плечі – й чухрати, хотілось п’ятами накивати, щоб аж залопотіло, щоб аж волосся замайоріло, та... Та, скуті страхом, приглядались до холодної ночі, що знагла сповила Яблунівку.
Сіялись дрібненькі краплі дощу, перелітав сніжок, раз і вдруге над головами спалахнули блискавиці – без вилясків грому, наче неживі. Й нарешті в моторошній тиші, порушуваній зрідка собачим скімленням, пролунав глухий, наче з дубової бодні, голос Мартохи:
– Оце на тебе, Федоре, отаке наслання, кара господня за брехливі слова. Ми які з Хомою? Ми з Хомою щирі; у нас хоч рак, та на тарілці, у нас хоч на воді, аби на сковороді. А ти, видать, Федоре, ласий хапунець на чужий гаманець.
Листоноша мовчав, хоча Мартоха й дерла з нього шкуру пасами, неначе з Сидорової кози. Своїм понурим виглядом казав, що хай їх чапля розсудить.
Як насунула хмара на Яблунівку, так і спливла хутенько. Пробилося сонце згори, спалахнув рожево-білим кипінням цвіт на деревах, закувала зозуля у вербовому шатрі, пролунав дитячий сміх. Та не так, мабуть, усі були обрадувані поверненням весняного дня, що поборов несподівану ніч ополудні, як химерним видовиськом, яке постало на моріжку неподалік од автобусної зупинки. Не вірячи побаченому, переглядались між собою, наче питали одне в одного: правда чи сон, явина чи вигадка? Еге ж, менше, либонь, здивувалися б, якби столітня баба, сидячи на печі, та раптом озвалась і сказала: «Але!»
– Ти бач, який товар випав із хмари, – першою озвалася самогонниця Вівдя Оберемок. Вона й досі тримала в руці газетний клапоть «Мессаджеро» чи то «Оррор», про який усі позабували.
– Наче ж раніше ніякий товар не випадав ні з дощових, ні зі снігових хмар.
– Не випадав, бо раніше й хмари такі над Яблунівкою не водились.
– Либонь, тільки в хмарах такий товар і виготовляється, – гомонів люд, не зважуючись зрушити з місця й водночас усією душею пориваючись на моріжок, щоб не опізнитись.
Ця пригода назавжди увійшла в новітню історію Яблунівки, яка ніколи не була бідна й на приголомшливі пригоди, й на видатні події. В пам’яті нинішнього покоління і в пам’яті далеких нащадків збережеться та апокаліптична хмара, яка раптом насунула на Яблунівку, обернувши ясний весняний день на похмуру ніч, а коли знову засяяло сонце, то в його промінні на смарагдовому моріжку й постав фантастичний товар. Що там тільки було й чого не було! Наче на виставку виставлені, красувались наймодніші чоботи жіночі й чоловічі, а також черевики й туфлі. А вибір туфлів такий широкий, що могли задовольнити смак найвимогливішої не лише сільської, а й міської вертихвістки, котра хоче подобатись уранці мужчині-брюнету, вдень хоче закрутити мізки мужчині-блондину, а вже ввечері хоче замакітрити голову мужчині-шатену. А також лежали на траві жіночі панчохи, колготки й ті предмети інтимного туалету, про які не прийнято говорити відкритим текстом. Коло предметів інтимного туалету розсипано тюбики з губною помадою, флакони з духами та одеколоном, пудру, туш для вій та брів, якісь щіточки, щипці, ножиці й ножики. А також шкіряні сумки найрізноманітніших фасонів. І ще таку прекрасну біжутерію, якої не побачиш ні в яблунівському промтоварному магазині, ані в районному, а побачиш хіба що на столичних модницях – та й то на тих, хто ганяється за модою, висолопивши язика. А ще на моріжку лежали веселкові косинки, райдужні вовняні й трикотажні кофточки, багато лайкових рукавичок – одні кольору слонової кістки, другі кольору бразільської кави з українським молоком, треті кольору оксамитової тропічної ночі. Були й інші галантерейні речі, яких автор ніде в продажу не бачив і не здогадується про їхнє призначення, проте й вони вражали як своєю екзотичною привабливістю, так і високою якістю.