– Мартохо, отямся і схаменись! Та мені вже треба казати так: стривай, діду, не вмирай, киселику дожидай!
– А твоя французька горлодерка? – Мартоха як мокрим рядном накрила. – В тебе, Хомо, в усякому ділі так: аби зуби, а хліб знайдеться.
При згадці про французьку горлодерку Хома Прищепа, якому ось щойно прялась ниточка до клубочка, наче помолодшав: щоки посвіжішали й полисніли, очі полум’ям молодості війнули.
– О, бач, як йому сподобалось про французьку горлодерку! Значить, не брешу!
При другій згадці про французьку горлодерку ще дужче помолодшав на виду – о, до такого чоловіка, здавалось, ніколи не прийде сім баб і не скаже сім рад, о, такий завжди здужатиме скіпку підняти, о, такий і до смерті своєї ніколи не вмре!
А Мартоха, подивована всіма тими одмінами, що відбувалися з Хомою, скрикнула вражено:
– То значить, тобі та французька горлодерка така дорога, як хворому тілу болячка?
При третій згадці про знамениту французьку горлодерку Хома Прищепа став іще молодший, ніж був досі молодий, – о, такий своїм світом не стане калатати, о, такий від хати ще далеко зможе пошкандибати, о, такому буде три дні до смерті – й він ніколи не доживе!
Й так стало Мартосі шкода саму себе на світі цьому білому, що заголосила:
– Дивися, Хомо, бо хоч у мене скоро старість то старість, але без віжок не вдержиш! Як сяду поміж молодими, то теж помолодшаю і згадаю свій дівич-вечір. По-доброму та по-чесному зізнайся, де ходив, де пропадав, що у хаті не бував.
– А повіриш? – узяв Хому жаль за рясні Мартошині сльози.
– Як ловко лжу зложиш, то повірю, – схлипуючи, пообіцяла рідна жінка.
– Та якби ж не оці почитальники, а то розвелось, наче опеньків після майського дощу у вишняку.
– Які почитальники? – поспитала Мартоха, й очі її бігали, як приданка на весіллі.
– Та шанувальники, які ото гасають біля мене, як опарені, скачуть, як дідьки на прив’язі. Обридли, Мартохо, гірше печеної редьки, гірше вовчого смаленого хвоста. Оті, значить, що книжку мою по світах читають. Читаєте – читайте, але ж чого по всяких читацьких конференціях смикати мене й розсмикувати по частинах? Навіщо від роботи на фермі відривати? Позбираються десь у бібліотеці – і дивляться, як богомільні баби на попа чи як коти на мишу. Стид і страм, бо кожне слово моє ловлять, записують, фотографують, у почесні піонери приймають, шановним громадянином якогось міста чи села величають. Ото н них ласка солодкі реп’яхи за пазуху класти. Ото в них уміння в душу влитись, а в серце залазити. Ото в них звичка у вічі як лиси, а позаочі як біси. Хіба не надокучить, Мартохо? Ну, написав колись геніальну книжку – з ким не буває, то вже хіба слід так зі мною панькатись? От я став і відбиватись від почитальників та шанувальників. А хіба відіб’єшся, коли для них усе нехай буде гречка, коли ти їм про коня, а вони тобі верзуть про вола, коли ти їм «отче наш», а вони тобі «од лукавого»... Ну й силоміць, ну й примусом!
– Силоміць? Примусом? – усе ще не вірила Мартоха, сидячи на ліжку, як печериця. Очі її вже не бігали, мов приданка по весіллі, зморились трохи. – А хіба ти сімнадцятка, Хомо, що тебе живосилом у машину посадили? Як слово твоє не допомогло, то києм дошкулив би!
– Ой, Мартохо! – якось так чудно стенув плечем Хома, по-дівочому стенув, не по-чоловічому. – Хіба ти не знаєш такого: як захоче – так на гору скоче, а не захоче – як рак лізе?.. То, може, не дуже й кортіло мені дошкулити їм словом чи києм.
– Як то не кортіло? – Очі її вже не тримались підлоб’я, мов воші кожуха, а спритно полізли на лоба. – А хіба воно тобі не так потрібне, як дзюра в мості?
– Слава, Мартохо, річ хитра: і хочеться, і колеться.
– Значить, я не хочу, а ви мене буцім просіть? – стала здогадуватись Мартоха.
– Ага, вдома боюся, а в поле не хочу.
– Коли ж ти, Хомо, таким хитрим хватом став, що ховаєшся в закапелку, а хвостика й видко?
– Ось повір, Мартохо, що й сам не відаю. Либонь, винувата слава моя, що кортить величатись, як свиня в дощ, кортить надутись, мов шкураток на огні. Сам себе хаменаю, щоб не розминався зі своєю головою, щоб прикупив ума на базарі, коли свого розгубив, а що? Слава однаково на манівець веде, ось мимоволі й надимаюсь, як легке в горшку, ось і ламаюсь на макарони. Хвороба, від якої ліків нема, – ось що таке слава. Хочеться бути отією козою, яка здається вища на горі, ніж корова в полі. Як говорили колись у Яблунівці? Хочеться бути не звичайною свинею, а поповою.
– Значить, ти тепер і є ота коза на горі, а не корова в долині? Ота попова свиня?..