– Е-е, не кажи, Мартохо, не кажи! – хитро заперечив Хома. – А може, я й справді зловив зайця за хвіст, звідки ти знаєш? Поки що зірок із неба не знімаю, а там і зніматиму!
Й Хома Прищепа поніс у хатній музей свого імені отой клапоть «Мессаджеро» чи «Оррор».
– Стій, – закричала Мартоха, зриваючись із ліжка й кидаючись так за чоловіком огнисто, як блискавка в небі. – Раніше я тебе шанувала, музей твій по ниточці збираючи, а тепер ти сам себе величаєш, зорі лічиш, а того й не бачиш, що під носом мокро.
Хома хряснув дверима музею свого імені прямісінько перед носом рідної жінки Мартохи. Кури злякано позлітали з драбини коло бовдура, тікаючи надвір.
– Одчини! – кричала. – Занапастився ти, Хомо, вже став такий, що поки зайця вб’єш, то вола з’їси!
– Аби музей розорила? – долинуло з-за дверей, обшпугованих залізними штабами.
– І розорю, коли ти ума позбувся. Щоб у музеї твій дух і не пах!
– Хочеш у газети потрапити? Чи в кіно? У скандальну хроніку?.. Вони весь час знімають із супутника. Хіба не зняли мене, коли силоміць саджали оті, щоб на читацьку конференцію везти в сусідній район? Піди лишень і подивись на небо!
Мартоха, якій у цю хвилю копиця сіна могла показатися за сім вовків, проворно подалась надвір, поглянула в небо над Яблунівкою – ніде нічогісінько й нікогісінько. Хіба що горобці та ворони літають, але хіба можуть чужинецькі супутники так замаскуватись, га? Правду кажучи, Мартоха зараз і зграї супутників не злякалася б, хай знімають, хай прославляють на весь світ! А стало їй просто шкода Хому, який ото замкнувся в своєму музеї, замість того, щоб жити в мирі та злагоді зі своєю рідною жінкою, ділячи з нею радість і злигодні.
– Одчинись, Хомо, – покликала з сіней, – бо не таке ти гречане, щоб аж репатись. Нехай книш, аби не паляниця, нехай твого батька журавлі, а мого чаплі!
РО3ДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ,
Автор цих рядків не шахрай, щоб махлювати картами в грі, він не вміє ні пересмикувати, ні грати крапленими. Проте, ведучи свою розповідь про Яблунівку та про Хому Прищепу, йому так і кортить пересмикувати деякими епізодами, міняючи їхню послідовність у часі. Цим шахрайським прийомом автор намагається досягнути певного ефекту, а чи досягнуто цього певного ефекту – судити не йому.
Отже, тепер автор вважає за потрібне розказати про одну з численних зустрічей із Хомою Прищепою, яка тоді пройшла без свідків, та тепер, надавши гласності, кортить до сану свідків цієї зустрічі і розмови возвести всіх шанувальників і почитальників старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Розмова наша відбулась по гарячих слідах після того, як на правлінні яблунівського колгоспу дуже палко дебатувалось питання: дозволити чи не дозволити західнонімецькому телебаченню спорудити новітній телецентр на околиці села. Телецентр, обладнаний найсучаснішою технікою, мав повністю зосередитись на житті і діяльності Хоми Прищепи, який на цей час став найпопулярнішою постаттю в Західній Європі. З популярністю Хоми не могли сперечатись ні прем’єр-міністри й президенти, ні королі мила й жувальної гумки, ні кінозірки й найвродливіші жінки легкої поведінки. Бум навколо імені Хоми Прищепи сягнув, либонь, свого апогею. Отож західнонімецьке телебачення, сподіваючись неабияк погріти руки на популярності яблунівського колгоспника, хотіло вести щохвилинний, щогодинний, щодобовий живий репортаж (через окремий канал, спеціально виділений для цієї мети). Живий репортаж мав знайомити європейських телеглядачів усіх вікових і соціальних цензів із усіма аспектами життя старшого куди пошлють. Телекамери мали супроводжувати Хому на обійсті, на фермі, в магазині, в буфеті; за сніданком, за обідом і за вечерею; тверезого й напідпитку; в гуморі й без гумору; у любощах і сварках з Мартохою; на колгоспних зборах і з рибальською вудочкою коло ставу. Програма не мала ніяких обмежень і вже наперед широко рекламувалась у шпрінгерівській пресі.
Західнонімецьке телебачення начебто заручилось принциповою згодою керівників нашого обласного телебачення, і, либонь, скоро в Яблунівці вже б виріс телевізійний комплекс, якби не правління яблунівського колгоспу «Барвінок» і виступ на цьому правлінні доярки Христі Борозенної. Так, отієї доярки Христі, яка колись свого синочка назвала Хомою Хомовичем на честь старшого куди пошлють. Христя сказала на правлінні, що не допустить, аби наш яблунівець, її сучасник, та став телеідолом західної публіки. Мовляв, хай продукують своїх ідолів, раз у них такі звичаї, а Хому Прищепу відпускати в ідоли не слід. Бо візьмуть в ідоли, авжеж, чому не взяти такого працьовитого колгоспника, а якщо назад із ідолів відпускати не захочуть? Тоді великих моральних збитків зазнає не тільки сам Хома, а й весь колгосп «Барвінок», бо Хома був і зостається членом колгоспу. Христя говорила так зворушливо, з таким уболіванням, що правління, яке вже хиталося туди-сюди, одностайно стало на її бік, а відтак західнонімецькому телебаченню було відмовлено не тільки на сьогодні, а й на століття вперед.