Розмова наша відбувалась тоді, коли весь світ оповіщено про засідання правління колгоспу «Барвінок» і про виступ доярки Христі Борозенної. Всілякі «радіоголоси» зчинили вакханалію, звинувачуючи яблунівську доярку в зневазі до прав людини. Група американських сенаторів виступила з заявою, начебто правління колгоспу «Барвінок» своїм рішенням порушує хельсінкські угоди, підписані Радянським Союзом.
Звісно, Хома Прищепа, розмовляючи зі мною, почувався знервованим і вкрай стомленим. Почуваючись так-сяк, накосяк, не по-людськи, він зовні скидався чи то на скрипуче дерево, яке має довго жити, чи то на скрипуче колесо, яке має довго їздити. І, дивлячись на нього, чомусь кортіло сказати, що череп’я живе довше, ніж цілий посуд, отож із розбитою душею теж можна сто літ протягнути.
Западав сизий, мов голубине крило, вечір. Ми сиділи в хаті, і в одчинене вікно хвилею плинув запах м’яти. Сад уже одцвів, і над верхівками яблунь світилась апельсинова шкурочка місяця. Трагічний смуток, вселенська скорбота повили круте чоло Хоми Прищепи, надаючи йому того незабутнього виразу, який він мав, сидячи на цегляному постаменті, в день першої нашої зустрічі.
– Слава зрідні неславі, – говорив Хома, п’ючи дрібними ковтками каву, заварену по-турецьки. – Слава – це ярмо. якому ти й належиш, а не собі. Всі, що прагнуть слави, насправді прагнуть рабства, уярмлення. Слава – це чорт, який завжди чортом буде, з яким і не треба змагатись і з якого ніколи не буде солодкого м’яса. Так, слава – це смалений дідько, який із пекла родом, який горами перевертає, який ніколи ніякому богові не молиться!
Говорив Хома розмисливо, зважуючи кожне слово, й подеколи здавалось, що ті слова сходять на його опуклому чолі, мов яровина в полі.
– Домагатися слави – це свідомо запродати чортові душу. Слава крутить людиною, мов чорт дорогою, слава так вириває людське коріння, як ото чорт гречку рве з корінням на перевесло!
Говорив, наче кайлом рубав граніт у кар’єрі, й мені не могла не сподобатись його афористичність, яка, либонь, була зрідні афористичності самого чорта, якби він тут появився й раптом заговорив.
– Я ніколи не понесу свого таланту на європейські ідеологічні смітники, бо, як говориться, не видали попа в боярах – і ніколи не побачать, і вже не поможе тут отим підбрехачам ні кропило, ні кадило. Бо для мого славолюбства вистачає поки що отого постамента під ясеном, де я можу посидіти тоді, коли замандюриться. Бо годі з мене музею, з такою любов’ю доглянутого Мартохою. Не продамся ніякому телебаченню, навіть якби вели прямі репортажі на Місяць.
І Хома кивнув головою на апельсинову шкурочку місяця, що сяяв над садом. Уловивши в моїх очах сумнів чи недовіру, він скривився так, як міг би скривитись парубок, що надумав півнячим гребенем розчесати густого, як жито колосистеє, чуба – і ніяк не розчеше!
– Бо я не схожий на оту вербу, яка хоч і товста, а зсередини пуста!
Хома Прищепа звівся від стола і ввімкнув радіоприймач. Наче в забутті крутив ручку настройки, а в хатині звучали всі мови, які тільки є в світі. Голоси дикторів шепотіли, шелестіли, звучали вкрадливо чи влесливо, хитро й лукаво, голоси то вужами звивались, то зміями повзли, то кібцями злітали, то горобчиками пурхали, то градом били, то дощовою водичкою цяпотіли, – і з усього цього іншомовного виру та хаосу, з цієї хурделиці-заметілі чітко чулось одне й те саме, як заклинання, як клятва: Хома Прищепа... Хома Прищепа... Хома Прищепа...
Здавалось, Хома задоволено слухає ефір, що сипле і сипле його іменем. Та враз огида спотворила обличчя хазяїна, надавши йому схожості з підсушеним на сонці коров’ячим млинцем.
– А щоб ви впились і повалились! –лайнувся всмак. – Ото гелгочуть вороженьки, мов гуси. А бодай вас оті знають, що трясуть очеретами! Скрегочуть і скрегочуть, як жаби в болоті. Хе-хе, піймали карася з порося, хе-хе, розказують, як мухи кашляють. А чи не можна послухати чогось чесного й правдивого, бо ця балачка вилами писана й граблями скороджена?