Хома знову крутнув руку настройки – і в хатину полаявся зболений, різкий голос коментатора, від якого вмить війнуло тривогою.
– Двісті тисяч чоловік, охоплених панікою, поспіхом поклавши свої скарби в машини, кинулися з плаского узбережжя Мексіканської затоки в глибину країни, рятуючись від урагану... Швидкість вітру за найрвучкіших поривів досягала трьохсот тридцяти кілометрів на годину. Метеорологічні служби по радіо й телебаченню безперервно попереджали про близьку небезпеку, нагадуючи, що ураган несе з собою велетенський водяний вал... Не всі поставилися серйозно до цих повідомлень. В готелі «Рішельє», що містився за сто метрів від пляжу, неподалік од Пасс-Крістіан, двадцять п’ятеро людей з цього приводу надумали навіть влаштувати вечірку і стежити за грою незагнузданої стихії з великої веранди. Їм і на думку не спадало, що великому триповерховому будинку загрожує небезпека. Та на той час, коли мали початись веселощі, готель уже не існував. Серед живих засталось лише двоє мешканців, решта загинула.
Хома, слухаючи, журливішав на лиці, й очі його кислішали, як солоні огірки: либонь, перейнявся чужою бідою, як своєю. Добавив звуку в радіоприймачі, й тепер голос диктора поближчав, начебто чувся не з далекої далини, а народжувався в самій хаті.
– Мері-Енн Герлах (одна з тих, що пережили цю страшну катастрофу) розповідала потім, що раптом у стіни й вікна вдарили гігантські хвилі. Кімнату подружжя Герлах, що містилась на другому поверсі, затопила вода. Мері-Енн учепилася за надувний матрац і випливла на ньому через вікно перш ніж будівля обвалилась, а її уламки підхопила вода. Мері-Енн Герлах врятували тільки через вісім годин...
– А якби Яблунівка стояла на березі океану, га? – замислено зронив Хома. – А то живемо так, що не чуємо пупа на череві. Я такий, що завжди хочу поділити чужу біду. Ото війна у В’єтнамі – я б уже йшов на поміч. Ото сидять у Чілі по тюрмах – я б сам сидів, аби тільки людям полегшало. Ото недоїдають діти в Пакистані – сам за них недоїв би...
– Кілька сотень людей було знищено ураганом, понад десять тисяч поранено. Тридцять тисяч будинків зруйновано або серйозно пошкоджено самим ураганом чи гігантськими хвилями. Над горами Блу-Рідж пройшли грозові дощі. За шість годин тут випало стільки води, скільки, скажімо, в Гамбурзі випадає за цілий рік. Багато районів затоплено. З гір на долини посунули оповзи. Збитки, скоєні ураганом, складають півтора мільярда доларів.
– А чи можна в доларах виміряти людські жертви? – зауважив Хома.
На коротку хвилю радіоприймач умовк, наче диктор зважував сказане Хомою, й раптом сказав:
– Цей смертоносний ураган вчені-метеорологи назвали «Хомою Прищепою»...
– Що? – бліднучи, прошепотів Хома Прищепа.
–... на честь яблунівського колгоспника Хоми Прищепи, автора роману «Позичений чоловік».
Різко клацнувши вимикачем, Хома обірвав голос диктора. В хатині зачаїлась, наче дика рись у хащах, тиша. Апельсинова шкурочка місяця над садом пожовтішала, стала соковитіша.
– Яке святотатство, яке варварство, – шепотіли обвуглені болем вуста Хоми, що, здавалося, завмер зараз посеред хати застиглою блискавкою, яка зберегла фантастичну покрученість свого конвульсійного руху. – Ураган – це жах смерті, це вбивство дітей і калік, це сплюндрування й спустошення. І раптом – називають моїм іменем! Де ті циклони й тайфуни, де тровадо й торнадо, а де я – Хома! Що виходить? Виходить, наче то я приніс смерть і спустошення, руїни й горе. О, де справедливість у цьому світі? Я не хочу бути символом смерті, бо мій геній – світлий і сонячний!
Так сказавши, Хома впритул наблизився до мене і, дивлячись не так очима, як стражденною мукою в очах, спитав у гнівному запалі:
– Правда ж бо, геній мій світлий, геній мін несе радість життя, а не страх смерті?
Хто б не згодився з цією істиною, хто б заперечив? Отож не став заперечувати і я, щиро поділяючи думку Хоми про його світлий геній, гуманний за пафосом і природою. Звісно, я міг би висловити й претензії, та ситуація не спонукала до повної відвертості.
– Ураган століття! Ураган «Хома Прищепа»! Таки вовчі звичаї за морями й океанами. Значить, добре виступила Христя Борозенна на засіданні правління проти телебачення з Західної Німечини. Бо негоже бути їхнім ідолом, ох негоже! Годі з мене постамента під ясеном і музею в коморі. Лисий лисого бачить здалека, і свій свояка вгадає здалека, але який я їм свояк, який я їм лисий?!
Хай кличуть оті чорти на бал таких бісів, як самі!
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,