У вишині поміж зірок летів космічний супутник, наче то ллялась крапля живого срібла.
З моріжка, де бовваніла постать, долинув глухий спів, із якого я вловлював лише окремі слова:
– Свій край, як рай, а чужа країна, як домовина... Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужині слави натягти... Нуте, браття, або перемогу добути, або дома не бути... І після сонця бува негода, отак і в народа...
В глухому тому співі чувся такий біль – біль любові до рідного краю, біль переживання за народні муки, – що шпаркий морозець дернув мене по спині. Хоча, здавалося б, чому? Адже весняна година на порі, адже співається про далеку минувшину, яку можна воскресити хіба що в пісні, в легенді та в думі... Але ж серце заболіло, чайкою-небогою кигикаючи в грудях!
Постать зрушила з місця, простуючи по стежині, і я мало не влип у грушу, мало не заліз у її серцевину, остерігаючись бути поміченим та ще й покараним за свої підглядини.
– Степ та воля – козацька доля, – почувся зовсім близько хрипкий спів, який аж наче гірчив полином і чебрецем. Обірвався. – Ех, та чи самому не податись на Низ, щоб ніхто голови не гриз?!
І я мало не скрикнув од здивування, бо в тому голосі впізнав не когось, а Хому Прищепу! Значить, він гомонів із козаками, споряджаючи їх у дорогу, значить, він благословляв, напучуючи берегти шаблю, він зичив, аби світив місяць – козаче сонце! І він щойно тужливо співав, славлячи свій рідний край, а чужий називаючи домовиною! Гм, або я – ні риба ні м’ясо, а щось наче гриб, а чи я – ні до бога, ні до людей, ні до третього чорта, або ще я – ні сюди Микита, ні туди Микита, а тільки.., А тільки – невже так буває, скажіть!
Адже хотіло західнонімецьке телебачення з яблунівського піску та й свого пропагандистського бича вкрутити? Хотіло, хоч ти сирової землі хватайсь! Адже смертоносний ураган названо іменем гуманіста Хоми Прищепи – й тут він уже проти рожна не попре, й тут уже хоч і не бажаєш братися за гарячий камінь, та треба. Хіба все це не з’їло Хоминого здоров’я стільки, що інший на його місці став би схожий на того сліпого, що кривого доганяє, чи на того глухого, що пісню співає, чи на того горбатого, що прямого до стіни ставить. Він, либонь, не з тих мужиків, що їдуть дорогою, а їхній віз дібровою, та вже начебто скараскався турбот про західнонімецьке телебачення й тропічний ураган, уже він козаків благословляє на подвиги, а сам б’ється в тузі над їхньою долею!
Хоч іще більше, ніж досі, було мені в цей вечір і в цю ніч загадано, та, здається, я вже трохи наближався до їхньої розгадки. А в моєму захопленому сприйнятті постать Хоми Прищепи виростала до могутніх постатей епохи європейського Ренесансу, коли сила людського духу сягнула раптом таких висот, яких вона не могла сягнути раніше в тероризованій інквізицією Європі.
І чомусь я все з більшою певністю думав, що козаки – то плід творчої уяви Хоми Прищепи, але такої сильної, що мистецька ідея реалізується, обростає плоттю і стає явищем, фактом об’єктивної дійсності. Таким предметним, як усе в світі, що виросло з насіння, паростка, яйцеклітини. Й навіть найпильніше око не помітить різниці між творінням природи і творінням Хоми!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ,
Оговтавшись та обзвичаївшнсь у Яблунівці, набачившись та наслухавшись, автор цих рядків, нарешті, в цьому коротенькому розділі хоче скласти велемовний панегірик слову. Хтось би інший, може, захотів прославити землю чи джерельну воду в криницях, цвіт пролісковий чи дух євшан-зілля, спів солов’я на вишневій гілці чи сяяння зірниці над ранковими росяними житами, – лишенько, хіба нема чого славити в цьому прекрасному нескінченному світі! Але мені в цю хвилину кортить написати панегірик слову, завдяки якому й можна розказати про дух євшан-зілля, пісню солов’я і млистий серпанок над росяними житами, бо слово таке велике, що здатне вмістити в собі всю довколишню багатоманітність і невичерпність, воно не нижче чи вище, а рівне цій невичерпності.
Лише Яблунівка дала мені ясне усвідомлення того, що слово – то наче ластівка, яка вилітає і гарну годину обіцяє, а то наче кібчик – птичка невеличка, та пазурчик гострий, а то наче синиця, яка пищить і зиму віщить. А хіба не буває слово таке холодне, як мороз, од якого зорі скачуть, таке холодне, як ятір, яким узимку циган надумає закритись, таке холодне, що хоч вовків ганяй? А то раптом слово те вдасться темне, хоч в око стрель, і тихеньке, хоч мак сій, і таке сумненьке, як грудень і в свято, і в будень. А то воно раптом засвітить та заіскриться, як місяць, що світить, та не гріє, тільки даремно хліб їсть, а то воно раптом таке первісне й свіже в ту пору, коли чорти ще й навкулачки не б’ються, коли птахи ніч розкльовують і коли світ настав, та ще рак не свистав. А що воно, те слово, високе, як небесна височина, й глибоке, як морська глибина, і співоче, як соловейко, поки дітей не виведе й поки не вдавиться ячмінним колоском, і таке жаристе, що від нього й камінь тріснув би!