Й інші чутки ширились про Хому, бо якщо ти на видноті, мов гуля на лобі, та до того ж іще й мовчиш загадково, мов риба об лід, після тієї придибенції з четвериком позолочених італійських коней, то чуток рясно родитиме... Начебто він готується їхати в далеку Шотландію, щоб, нарешті, розгадати загадку озера Лох-Нес, своїми руками виловити знамените чудовисько Нессі... Та ми не станемо докладно зупинятись на цій хоч і цікавій, проте неправдивій чутці, бо, нарешті, маємо намір послухати самого Хому, який ось-ось розтулить уста.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,
Повернувся якось мовчазний Хома Прищепа з колгоспної ферми додому – стомлений, як вірьовка, на якій з ранку до вечора воду із колодязя витягають. І очі в чоловіка наморені, мовби два кінських хвости, якими коні в лузі відганялись від ґедзів. І руки натруджені, мовби два собаки, які від усієї душі цілу ніч брехали на місяць, а вдень, здурівши, й золоте сонечко в небі обгавкували натщесерце. Ніколи так не стомлювався в колгоспі, то, либонь, і на цей раз охляв не від улюбленої роботи, а від усяких пліток, чуток, обмов, поговорів, поголосок, що доходили до його не замкнених вух.
Поклав на столі темні, мовби з ковальського горна вийняті, залізні болванки кулаків і дивився на них, наче на дику диковину, коли ото свиня не кована. Либонь, за дні мовчання голос йому десь глибоко запав у грудях, як западає на дні в криниці відро, що зірвалося з ланцюга. Зрештою, став витягувати голос із грудей – і пролунали з горла схлипування, булькання, зітхання, шепіт і посвист.
Мартоха, перед чоловіком гарячу страву ставлячи, нахилилась до його рота, наче мала обіруч зловити оте довгождане слово, щоб воно, сохрани господь, у двері не вилетіло, бо потім шукай вітра в полі!
– Мартохо! – зрештою вирвалось те перше й те найважче слово з грудей. – Поза морем і так багато всякого лиха, а їм бог іще й жінок наплодив...
– Тьху, чоловіче! – сахнулась Мартоха. – Й чого тобі забивать памороки заморськими жінками?
– Я оце, Мартохо, на своє думання сам набрів, ніхто не пхав... Їхати чи не їхати?
– А куди, Хомонько, їхати?.. А куди, Хомонько, не їхати?.. Бач, як довго мовчав, хоч і не живемо з тобою, мов кішка з собакою. І немає в нас так, щоб ми вдень одне одного гудили, а вночі одне одного любили... То куди їхати?.. Куди не їхати?
– В Америку, трясця її матері! – Й Хома вдарив кулаками, наче молотами, по столу.
– А я думала, що ти збираєшся у Велике Вербче, там, кажуть, у магазині викинули славні соковижималки, а в цьому році ой як рясно має вродити яблук... Значить, тебе в ту Америку пускають?
– А чого б це мене мали пускати?
– Значить, не пускають?
– А чого б це мене не пускати?
Мартоха, ледь отетерівши, стала схожа на оту ліниву, яку й ноги не носять, очі позлазились на обличчі, як мухи після морозу, а губи їй порозсідались на всі боки, як решетилівська толока.
– Чого це мене мають пускати чи не пускати? Захотів – їду, захотів – не їду.
Мартоха заходилась якесь слово м’яти в роті, проте, либонь, м’яла так, наче три дні не їла хліба, а слово їй прилипло до гострих зубів, як до смоляної лавки. Й нарешті випустила те пришалимонене слово з рота, й подибцяло воно, мовби приблудна вівця.
– Та з якої хороби та Америка знадобилась? Подайся в Сухолужжя. Там, кажуть, у промтоварах такі сапки викинули, що не гнуться, а нашу вже іржа сточила, чим город обійдем?
– Совість кличе, Мартохо! Фермери. Совість кличе, щоб, може, разом із фермерами пройтись у великому поході, пройтися зі штату Айова до Білого дому у Вашінгтоні. Притискують, Мартохо, фермерів, що їм уже невикрут, дихати нічим... Індійцям теж трудно в резервації, як мор і голод у них, а утисків скільки, а знущань!.. Негри, Мартохо, в безправ’ї живуть, ку-клукс-клан без ножа ріже... Оце я подумав, як подумав, як подумав! Скільки ще в них силують отого діда скакати за кавалок хліба, скільки ще там багатих шепчуть із кумою, а убогі з сумою, скільки ще отих, що прагнуть навіть у старця кий відняти! То чи можу я сидіти склавши руки, цень-цень, аби день, аби вечір близько? У нас у Яблунівці як говорять? Волю неволя вчить.
– Хомонько, – залебеділа рідна жінка Мартоха, – а може б, ти в Сухолужжя все-таки подався? Або у Велике Вербче... Або в Чудви! Скрізь у нас тихо й спокійно, голови не віднімуть.
Вона, либонь, своєю ласкою хотіла проткнути Хому, наче вужа вилами. Тому й бо в цю хвилю лагідність із неї йшла, як вода з каменя. Проте чоловік, забувши про страву на столі, яка вже задубіла, все дужче сурмонився на лиці, наче його пригощали вареним милом. І Мартоха тоді вмить забула свою лагідність, уже говорила – як гвіздки прибивала: