– То, значить, я тобі наче старий чобіт: скинув із ноги й викинув? А хто за тебе в колгоспі робитиме? А хто за тебе сидітиме під ясеном на постаменті? – Руки її шугнули над головою вгору, як блискавиці. – А чиї плечі твою славу, Хомо, триматимуть? Нема такої людини ні в Яблунівці, ні поза Яблунівкою, тільки твої плечі те жорно і вдержать.
Інший би замовк, обмірковуючи, але ж, як пригадуєте, Хома напередодні довго мовчав, наче аршина проковтнув ізнічев’я. Гадали, що він побивається за четвериком італійським, за позолоченою квадригою, а, виявляється, зовсім інше варилося в душі. Отож мав час обміркувати й зважити, а тепер викладав слова – наче зі сковороди оладки, печені на олії соняшниковій.
– Мартохо, згадай, що ні люльку, ні тебе я ніколи й нікому не позичав.
– А таки не позичав, – знітилась Мартоха, згадавши, як сама позичала Хому за телицю.
– Бо не тільки від людей знаю, що віддаси жінку – й сам мусиш свистіти в сопілку.
– Тобі вже, либонь, бачиться, що я клячусь – і то не віддаєш! – утішилась Мартоха.
– Значить, і за морем не захочу, щоб там на злість якійсь жінці та було мене бито.
– Бо ти, Хомонько, знаєш, що шафрану не перетреш, а Мартоху не перепреш.
– Еге ж, Мартохо, ти й кам’яну гору пересічеш, а я не гора – тільки Хома. Значить, не старий ти для мене чобіт, а завжди новий, якому і зносу немає.
– А це, Хомонько, не така правда, як у рові вовк із- дох?
– А хіба на моїй правді пальці знати? А хіба я передом січу, а зад волочу? – грізно, мов Ілля-пророк, запитував Хома. – Отож-бо й воно, Мартохо, що правду кажу, а брехнею хліба не їсти!.. А про постамент говориш... – Хома лише на коротку часинку замислився, наче якесь не зовсім старанно вим’яте слово доминав до кінця. – Хай порожній постоїть...
– Але ж, Хомонько, святе місце ніколи не буває порожнє, – нагадала жінка чомусь пошепки.
– То хай сідає кожен, кому заманеться! – великодушно кинув Хома, вельми гордий собою.
– Кому заманеться? Отак із вулиці? Яке брело, таке й забрело? Волоцюги й гультіпаки?
– А чому б і ні! – великодушно сміявся Хома, радий зі своєї широти душевної.
– Але ж колгосп ставив постамент не якимось лобурям чи проїжджій шоферні, не п’яницям чи яблунівським джиґунам, а тобі, заслуженому. Й навіть пам’ятник обіцяли!
– Нині поставили мені, а завтра, дивись, можуть іншому віддати, правда?
– Віддані, кажеш? Звісно, можуть, – зітхнула. – Та поки надумаються віддати, насидишся, Хомонько, вволю, а мені від людей теж якась повага за той постамент.
І в її очах стало інші на три штихи; й лице її в усмішечку вирядилось, як телятко в мішку; і брівки її стрибнули туди-сюди, мов двоє поросяток, що рівнялись до лошаток, але ж не змогли дорівнятись, бо шерсть не така. І, може, Хомі задля цієї нагоди теж можна було запишатись, мов кошеняті в попелі, та не запишався, бо неспроста ж думні думи варились у голові, як раки в казані.
– А слава моя, Мартохо, вже нехай тут у Яблунівці без мене поіндичиться й поприщиться.
– Як то слава поіндичиться без тебе? А коли хтось привласнить, що потім не відбереш?
– Як без мене? А так: я там, а вона тут. Нехай вона поверх дерев ходить, хай через голови плює і кривим оком ні на кого в колгоспі не погляне. Хай моя слава тут без мене заверне собі ніс, хай гне кирпу, хай хвоста розпускає. І хай навіть думає, що вона одна сорока білобока.
– Ой, Хомонько, це ж вона так розбеститься без тебе, так розволочиться!
– І що – хай від неї відпочину, а вона від мене передихне. Хай іде до Будинку культури й несе свою голову, як гуска. А здибається з директором школи Кастальським, то хай покиває головою, наче кобила в спасівку. А побачить голову колгоспу Дима, хай дметься, як жаба проти вола.
– Вкрадуть, – жахалась жінка, – й проциндрять. Чужі люди твою славу в буфеті проп’ють чи повезуть в Одесу й там на Привозі втридорога продадуть. Тоді вже ніколи не побачиш, як твоя слава величається, наче сучка в човні. Ще не пізно тобі, Хомо, схаменутись і передумати.
– Передумати? Багато я думав, щоб передумувати. Болить мені доля тих в Америці, що у великому судні та на самому дні. Чом не поїхати? Щоб не сказали, що я лиш до себе горну, що я свою славу взяв – та й прав, що моя слава лиш собі править.
– Ось у Великому Вербчому, або в Сухолужжі, або в Чудвах...
– Та годі я Чудвами! – гримнув Хома. Й Мартоха не впізнала свого чоловіка. Отож був досі грибок маслючок, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а тут... А тут роздало його вшир, підняло вгору, в очі налляло вогню, на губи поклало справедливий гнів. І знову гримнув Хома:–То камінь сам собі належить чи пеньок. А вже навіть трансформаторна будка собі не належить. А я, Мартохо, належу людству й часові, то яке маю право ховатись?