Выбрать главу

– Коли ж тебе, Хомо, в дорогу збирати – до того Білого дому?

– Поволеньки збирай, а збереш – от і поїду, – мовив Хома, беручись за ложку й сьорбаючи страву.

А Мартоха хоч іще й нівроку жінка, та стала мінятись хутко від переживань. Пожаліснішали в неї очі, наче їм у світ за очі; а бровенята її скидались на тих двох настраханих зайчиків, які мимоволі біжать понад озерами її очей, бо літати в них немає чим. А в погляді всяких думок налилось – хай і вороги, видко, таких думок не знають безнадійних. Зітхнула Мартоха – й зітхання її здалося схожим на сухий пісок, із якого бича не вкрутиш.

Ой, Америко, Америко, хоч сядь та й руки склади, хоч сядь та плач, хоч стань та реви!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

де мовиться про появу у Яблунівці робота Васі, який має замінити Хому на тваринницькій фермі, наводяться зразки його науково-технічних лайок, а також аргументованим дідівським способом доводиться його чоловіче достоїнство

Подеколи автор ловить себе на думці, що все-таки добився до Яблунівки з нечистими намірами. Відкидає цю думку, щоб згодом, дивися, знову зловити себе не на якійсь іншій думці, а таки на цій самій. І нечисті наміри – не просто в тому, щоб пожити в селі та ближче зійтися з Хомою, а насамперед у тому, щоб викрасти найсвіжіші факти з його життя, попаразитувати на його почуттях і думаннях, як капустяна тля паразитує на капустяному листку, і вже згодом життя і діяння позиченого чоловіка показати перед читаючим загалом од свого імені. Наче Хомі руки відняло й він не годен узятися за перо, щоб із самобутнім іскрометним гумором, послуговуючись призмою свого магічного реалізму, самому розповісти про себе!

Почуваючись нишпіркою, підглядачем, котрий і через замкову щілину не посоромиться зазирнути, почуваючись злодієм, котрий здатен поцупити все, що легко лежить (а факти з життя Хоми Прищепи вже так, здається, легко лежать, що кожен безкарно може зазіхнути на них!), автор усе ж таки почувається нишпіркою, підглядачем і злодієм особливого, так би мовити, сорту. Привласнюючи, він прагне привласненим багатством поділитися з усіма і в цьому бачить свій вроджений, а згодом і розвиненні! альтруїзм. Тобто він не ховає Хому за лаштунками сцени, а, навпаки, виводить старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок» на авансцену історії і що при цьому не забуває себе, то вже даруйте цю слабкість, характерну чи не всім. Інакше б ця розповідь подеколи не скидалась на медаль, де обидві сторони – лицьові: на одній лицьовій стороні – Хома, на другій – автор!

Можете й посміятись: подеколи здається, що Хома – то насправді сам автор, тільки в іншій іпостасі. В тій іпостасі, що багата Мартохою й спогадами про спекулянтку Одарку Дармограїху, що має десь у близьких чи далеких мандрах бойового побратима Дмитра Волосюка, а в Яблунівці названого синочка Хому Хомовича, котрий, щоправда, вже з деякої пори не Хомович... У тій іпостасі, що знається з дідами Гапличком та Бенерею, що любить смикнути чарчину в чайній у буфетниці Насті, що зберігає спогади про незабутнього яблунівського бухгалтера Петра Зосимовича Вараву, про котрого в цьому світі щодня нагадують очі породистої корови, на яку обернулась породиста телиця... Гай-гай, а що вже тоді казати про лексику, про думки, про манеру вислову, коли автор не годен втямити – де його добро, а де багатство Хоми, де своя приказка, а де позичена!

Цей відступ – щире зізнання, документ душі, і, маючи на руках такий документ, якийсь літературний сутяжник зчинив би галас про плагіат, про наслідування, про злодійство, написав би до редакцій багатьох газет, звернувся б до Всесоюзного агентства авторських прав. На щастя, Хома Прищепа не з таких сутяжників. Скільки обкрадай – однаково не обкрадеш, зостанеться. І не просто зостанеться, а й побагатшає яблунівський колгоспник, а й для інших нишпірок і підглядачів стачить його життя!..

Чи не помічали ви такої дивної дивини... Ось має з чоловіком, наприклад, статись пригода – одружиться він чи в лікарню ляже, одержить урядову нагороду чи полетить із високої посади. Так от, цей чоловік ще сам не знає про свою завтрашню долю, ще, можливо, тільки здогадується підсвідомістю, а довкола все вже відомо до найменших подробиць! Отож іще не встиг Хома Прищепа в своїй хаті розімкнути вуста після великого свого історичного мовчання й не встиг іще обізватись до Мартохи, як село вже знало, що він має їхати до Америки!