– Ото все через шалапутного робота Васю, – здогадалось яблунівське жіноцтво. – Підміняє Хому на фермі ота техніка, то, звісно, захоче підмінити Хому коло Мартохи. І хоч Мартоха наче фортеця, але краще фортецю взяти на замок, щоб не сушити собі голову аж в Америці.
Робот Вася, перекочуючись по селі на ногах-шарнірах і посвічуючи голубуватими індикаторами, вставленими в зіниці очей, прислухався до тих балачок упівуха й ще нижче насовував на випуклого лоба кепку-восьмиклинку. Своїм хитрим виглядом наче казав, що коли невсипної роботи на колгоспній фермі не злякався, то тим паче не злякається й пояса цнотливості. Навіть замкненого на замок. Навіть якщо ключик від замка випаде з авіалайнера і потоне на дні Тихого океану або ж опиниться в череві кита, в утробі восьминога.
Отож коли з Мартошиного пояса цнотливості не здивувалось яблунівське жіноцтво, то авторові нічого не зостається, як перестати дивуватись. Перестати дивуватись і приступити до зображення подій не менш чудних, котрі, однак, можуть знову ж таки здивувати самого лише автора, більше нікого.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ,
Тепер, коли на тваринницькій фермі замість Хоми трудиться робот Вася, чиє чоловіче достоїнство явлено світу не без наруги та знущання, тепер, коли на Мартоху зодягнено пояс цнотливості, про який у наших краях не чувано, – отже, тепер, здається, з чистою совістю можна відправляти Хому Прищепу до Америки, раз вона йому таким більмом на оці стала, раз так приспічило.
Інший автор – менш досвідчений, котрий ще не зловив, а вже скубе, которий говорить гоп, ще не перескочивши, – так би й вчинив, мало піклуючись як про долю Хоми, так і про свою подальшу долю. Проте нам, либонь, не варто вподібнюватись до того лошати, що гасає без діла коло кобили, яка все-таки бігає за ділом. Хай там хоч горохом об стіну, а ми своєї правитимем, але ж правитимем, тричі змірявши, а раз відрізавши, намагаючись триматися за гриву, а не за хвоста!..
Отак будь-хто гляне у вікно надвір і одразу вкмітить, що надворі стоїть космічна пора, а не якась інша, що ця космічна пора ще й атомна. А що вже казати про науково-технічну революцію, яка так і кипить, так і звершується, не засинаючи й на хвильку. То тільки упереджений і недоброзичливий автор може говорити, що старі баби, повсідавшись увечері на лавочці за ворітьми, розмовляють про горщики та баняки, про Химині кури та болячки. Дзуськи! Баби розмовляють про хокей і футбол, про Родніну й Зайцева, про електронно-обчислювальні машини та золоту лихоманку на валютних біржах Лондона, Парижа, Нью-Йорка й Буенос-Айреса.
Та ми погрішили б проти святої істини, стверджуючи, що всі сучасні сільські баби. Авжеж, не всі. А ті, хто має інститутську чи університетську освіту й вийшов на пенсію. Бо не в кожного психіка може вгнатися за такою вертихвісткою, як науково-технічна революція. У когось відстає – і психіка подеколи їде на возі, де колеса змащено коломаззю, й мораль іноді сидить у запічку, а не на барвистій софі єгипетського виробництва, й етика тупцяє босоніж, а не грімкотить по сільській вулиці на височезних дерев'яних підошвах такого новомодного взуття, як сабо!
Звісно, якби був сам білий, то не чорнив би другого, але ми тут зовсім не прагнемо кинути тінь на науково-технічну революцію чи очорнити чиїсь мораль та етику. Оскільки ж серед наших героїв багато таких, що кажуть правди не на гривню, а на всю калитку (навіть якщо калитка та порожня!), то й ми не сміємо оминути правди, яка розмислу потребує чи й не потребує...
Річ ось у чому. Коли тривало велике історичне мовчання Хоми, коли в селі появився робот Вася й коли яблунівський поговір зодягнув на Мартоху ніким не бачений пояс цнотливості, підпільно звершувалися й інші події, котрі спливли па поверхню саме тоді, коли цей пояс цнотливості в умовах Яблунівки так міцно оперезав Мартошині стегна, що міцніше не опережеш. З'ясувалося, що якийсь лицар пера й каламаря день у день писав анонімні доноси на Хому Прищепу до правління колгоспу. Звісно, з метою перешкодити його поїздці до Америки. І начебто в колгоспній конторі набралося стільки анонімок, що скоро вони плавом попливли по Яблунівці так, як у горах повзе снігова лавина: листоноша Федір Горбатюк, згинаючись у три погибелі, щодня приносив величезну поштарську сумку цих доносів, мимоволі обертаючись на двогорбого верблюда.
Спершу ці анонімки голова колгоспу Дим зберігав у сейфі, та коли їх стало з хуру, а потім зо дві хури, то вже валялися скрізь і ті писання могли читати не тільки працівники контори та бухгалтерії, а й будь-хто з відвідувачів, а й собаки, що зрідка забігали в приміщення правління колгоспу, а й коти, кури, індики, гуси та інша неграмотна живність.