Про що ж ішлося в анонімних доносах? Були в них пере- брані-перемелені кісточки в другому, третьому, четвертому й п’ятому колінах генеалогічного древа Хоми Прищепи, а також і в тих колінах, яких і не відкопаєш із-під історичного пороху. Мовляв, це навіть не генеалогічне древо в яблунівського колгоспника з артілі «Барвінок», а чортополох – і це в той час, коли так строго йдеться не просто про крону чи навіть гілляку, а й про найдрібніший сучечок! А в цьому чортополосі, звісно, звичаї такі споконвіку панували, як і мають панувати в чортополосі. Всі Прищепи, мовляв, були загребущі хазяї й шкуродери, глитаї або ж павуки. Вони, як та мишка, завжди тягли до своєї нірки, вони своє добро впізнавали і в калюжі, вони і гріха ладні були вкусити, аби свого не облишити. Хоч куркулі в роду й не водились, та чи не водились такі, що мали ручки – собі карлючки, що з рота й пари не пускали, а вже їм зі своєї хати й дим був не гіркий. І начебто з діда-прадіда в їхніх душах щось вовче водилось і не переводилось, отож і дивились вони на яблунівців, як вовк на теля дивиться, отож вони й захищали громадське діло, як вовк захищає отару овець, отож вони милували чужого сироту чи зайшлого жебрака-прошака, як милує вовк барана. А що вже гоноровиті повдавались і пихаті – геть-чисто всі: і злиденніші, і заможніші. З заможнішого не подивуєш, а як не подивувати було односельцям із того прищепенка, в якого чоботи скриплять, а горшки без сала киплять, які тримались гучно, бучно, а в п’яти мерзли, які квасолю їли, а фасону не втрачали. Й вони ж таки, прищепенки, знаменитими брехунами та підбріхувачами повдавались, що в цьому древньому ремеслі рівних їм ніхто знайти не зміг би. Собак у Яблунівці перебріхували, й ніхто їхньої брехні переслухати не міг, на всі заставки хватали й не червоніли. Майстри не останньої руки, а руки першої, бо передавалось уміння з кров’ю, а з молоком матері всмоктувалось. Що ступнуть, то й збрехнуть, навіть оком не моргнуть. А що вже мастаки були з чорного біле робити, передаючи куті меду через лад та через міру, то навіть собаки заздрили. Правду кажуть, що з брехні люди не мруть, то й прищепенки не вмирали, а тільки, здавалося, більшого здоров’я здобували. Хе-хе, ти його не годуй, тільки дай брехнути, – і він уже ситий сам від своєї брехні, рум’янці сяють на щоках, як на книшах!
А ще в анонімках ішлось про генеалогічне древо Хоми Прищепи таке, що при сонці не розкажеш, а тільки при місяці, та й то лише тоді, коли місяць заховався вночі за хмарою. Наче дівки в їхньому роду завжди вдавались вередливі – мовляв, і раків не хочу, й іншого не можу! – а тому-то рідко виходили заміж. Ага, рідко виходили заміж, зате потай уміли пекти добрих раків, через дурний розумочок часто втрачали віночок, під вербами брови губили, а потім і вили! Ті, що хитрощами-мудрощами все-таки знаходили собі чоловіків, ставали такі ревниві, що ревнували чоловіків до сухої верби та до сухої груші, до горбатої берези та спаленої блискавкою тополі, де корови, до вівці, до кози і до безхвостої кицьки-єгози. Й не так матері вдавалися з них, як мачухи, яким усе треба зробити, та спробуй догодити! Стаючи старими, жінки-прищепенки начебто любили скакати і задом і передом, а ще вони любили жартувати з колесами й при цьому застрявали в спицях, а ще вони часто не мали клопоту, то купували порося, а ще де їх дідько не сіяв, то вони однаковісінько вроджувались. Особливо ж уславилася ще за кріпацьких часів баба Секлета з помелястим язиком та з кобилястими речами: як наспіла її пора, то забралась на небо – й скотилась, так їй і треба! Її дочка, що згодом стала бабою Нимидорою, зажила слави тим, що завжди любила сидіти в парі зі своїм старим: чи то в хаті, чи під хатою сиділа, чи то в клуні, чи під клунею капцаніла, у шопі чи коло шопи лебеділа – тому в них із року в рік добре гречка родила. А вже дочка Нимидори, себто Секлетипа внучка, яка згодом теж стала бабою, пойменованою Варкою, пам'ятна по нинішній день небувалою своєю боговірністіо та богомільністю на схилі віку, бо поки була молода, то в ній десятеро чортів сиділо, а порожні сідала гуляли ще на дванадцятеро! А вже що Секлета, Нимидора чи Варка роботящі були – й розказувати годі: узялася б котра пошити кожуха, але ж вовна збіса перешкоджає! А вже які вони танцюристі були – хоч і погано танцювали, зате довго, за цей час і свіженьке молоко могло скиснути в глечику! А що вже вони до торгів були вдатні й охочі – кожну з них свій дід на ярмарок возив, але жодну з них, таку хорошу, на тому ярмарку ніхто не торгував і не купив!