Ну, гаразд, а хіба чоловіки, що водились на цьому генеалогічному древі, кращі були від жінок? Хвальки – світ не бачив таких хвальків: ото про свято тримають якусь вістку, а в будень неодмінно скажуть. Якийсь старорежимний Явтух із їхнього роду, бідняк із бідняків, що коло громадської череди чередникував, прославився тим, що купив шкапові чоботи. Купив то й купив, та Явтух ті чоботи ніколи не взував, а тільки на шиї носив. У поле з чередою – й чоботи на шиї, із поля з чередою – чоботи на шиї. Й не було в чоловіка інших балачок, як про шкапові чоботи, які він із ощадливості носить на шиї. Носив доти, поки вмер – і лише тоді зняли йому шкапові чоботи з шиї й назули на репані його пастуші ноги. Якщо на цьому світі не походив у чоботях, то нехай на тому порозкошує, бо зносу їм на тому світі не буде, хоч ходи в них до судного дня!.. А якийсь там із прищепенків Савка начебто поїв після великодня воскові недогарки, то, по-перше, світився по ночах, наче свічка перед образом божої матері, і, по-друге, деякі яблунівські баби з доброго дива стали на нього хреститись, як здибали на вулиці, та й, по-третє, бджоли довгенько кидались на Савку, щоб жалити, сиріч – щоб меду давати!.. А якогось там із прищепенків гад був у лісі вкусив, зовсім плохенький гад, не страшний і не отруйний, то хіба той старорежимний прищепенко не перелякався був так, що й глистів став остерігатись, що й на воду студив, хоча на молоці не опарювався!
Так у тих анонімних доносах перепадало духопеликів усьому генеалогічному древу Хоми Прищепи – аж до надцятого коліна. А ще більше, звісно, діставалося самому Хомі, бо не хтось, а він увінчував свіжим своїм пагінцем розкішну крону цього древа, бо заради нього, а не заради отих надцятих колін старався лицар (чи лицарі – скільки їх там збраталось?) пера й каламаря. Чого-чого, а жовчі для Хоми не шкодувалось, жовчю бризкало кожне слово, і якби хтось додумався ту жовч вичавити з писаних доносів – проллявся б не струмок, а річка, і в тій річці плавали отруєні жовчю яблунівські собаки, гуси, кури, коти, всяке дрібне птаство. Гей-гей, був той лицар пера й каламаря, напевне, десь аж за сім миль із-за пекла, був він страшніший понеділкової жінки, до того ж покусаної скаженою кішкою, був він, либонь, із тих, кому Хома від своєї доброти сердечної не дав померти, щоб він тепер не дав Хомі жити!
Насамперед жовчю малювався портрет старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Начебто очі його ловлять гав та витрішки продають, а губи в нього начебто десь уві сні бачені, а наяву прогавлені, а жовна випинаються, наче вербові трухляві пеньки в осінньому лузі. А рот, мовляв, завжди так роззявлений, що навіть не голоблею можна впертись – прямісінько трактором «Бєларусь» заїжджай! А у вухах стільки бруду, наче там щоночі всі яблунівські свині барложаться: сюди хип, туди хип, за сміттячко десять кіп. А хіба мова в Хоми? Верзе казна-що, наче перед цим йому батько змолов невіяне, а мати спекла несіяне. А хіба є в Хоми кмітливість у колгоспному ділі, хіба він коло худоби ходить як слід? Та за що візьметься – пшик виходить собачий, він із дуба завжди шпичку виготовить, та він же загостреного шила не вміє загострити, він колгоспну короварню обдирає та стіни своєї хати латає. А чи вміє він берегти соціалістичну власність, символом якої є насамперед вила-згрелі в його руках? Та він ту колгоспну власність здатен як із платка вивинути, та він золоту гору яблунівського багатства віддасть за іноземну іржаву швайку, та він такий доскоцький, що перебиває бики на барани. А яка психологія в Хоми? Психологія теляча: наївся – і в хлів прожогом летить, йому дорога з ферми лежить до обіда, а пообідавши, то й під лавку. А яка мораль у Хоми? йому що до Одарки, що до Мартохи, що до Марушки – аби джиг та джиг, аби з перцем уварилася юшка. А яке моральне обличчя у Хоми? Має йти на ферму, а неодмінно зачепиться в центрі Яблунівки коло чайної, так і дивись, що в тієї буфетниці Насті залізе в пляшку і в тій пляшці задрімає, а прокинувшись – знову надудлиться ще й співати із пляшки почне. А з ким водиться Хома? Яка пташка – така й пісня. Водиться Хома в колгоспі якщо не з чортенятами, то з бісенятами, якщо не з відьмами, то з відьмаками, які хоч і числяться серед колгоспників, та толку з них – мов із бичачого хвоста молока, але ж, звісно, біс бісові ока не вибере!
Не обійдено й Мартоху в анонімних доносах. Ще начебто за старих козацьких часів її предок запродав чортові душу, тому-то в бою не брала його ні шабля турецька, ні пищаль лядська, ні базука татарська. По смерті своїй однаково не вмер, обернувшись на вовкулаку, та й з тих пір душа його живе в сірому вовкулаці. Сина цього безіменного пройдисвіта й характерника звано Оксеном, він хоча й пономарював у церкві, проте з нечистою силою зв’язку не губив і, говорять, коней та волів на господарстві не тримав, зате поле мав зоране й засіяне, хліб вчасно зібраний і змолочений. Бо з чортами знався! А вже чорти не тільки землю орали і врожай збирали, а й узагалі по господарству крутились, мов чорти в пеклі. Вони і яйця несли та курей скубли, і горіхи в коморі гризли та й на зуби клали собі, й корову здоювали і молоко випивали, і мед із вуликів качали й за здорово живеш споживали. А що вже казати про те, що вони в тихому болоті плодились, а то при нагоді підлазили під монастир, а то принюхувались до свічок, які перед ними ставив хтось із богобоязких яблунівців. І хоча від дідька не чекають добра, проте оце братання з нечистою силою прислужилось одному з Оксенових далеких нащадків, який у громадянську війну, що вогненним перекотиполем прокотилась по Україні, вештався по всяких бандах, аж поки знайшов зерно істини саме в боротьбі з цими бандами. А загинув не від снарядного осколка чи кулі, а від лемішки. Так, переїв лемішки, захворів на живіт, і не змогли врятувати чоловіка ні повітова медицина, ні народна, ні нечиста сила, яка ж бо мала опікуватись його душею. А якщо в Мартошиному роду водились такі відчайдухи та зірвиголови, які руки гріли над церковним згарищем, які грядку могли засіяти чортячим сім’ям, аби посходило бісове зілля, то що вже тоді казати про Мартоху!