Навівши неспростовні докази на користь існування випробуваних історією зв’язків із нечистою силою, анонімний автор не пошкодував ні пороху, ні завзяття, щоб усмак полихословити про вади Мартошиної вдачі. Мовляв, позичала колись Хому за породисту телицю, але ж при нагоді могла б позичити й за автомобіль «Запорожець», за мотоцикл із коляскою чи ще за якісь матеріальні блага. Живе Мартоха так, щоб себе не оголить і Хому не обділить, але ж ставиться до Хоми, як до приватної власності, а Хома теж хороший, бо примирився, теж за принципом живе: краще нині горобець, ніж завтра голубець... Та й багато іншого нагорнуто було великою совковою лопатою в тих анонімних доносах на Хому й Мартоху, нагорнуто з сатанинським натхненням та з диявольським умінням.
Звісно, коли Хому так обмовлено, так плітками обплітковано – не бачити йому тієї Америки, як ніколи наперед п’ятами не взутись. Це ж поки яблунівське правління створить комісію, поки комісія відсіє зерно від полови, з’ясовуючи, де біле й де чорне, де правда й де брехня, то посивіти можна.
Порятував діло не хтось, а Мартоха. Нехотя, наче вчорашнього дня шукаючи, прийшла в правління до голови колгоспу Михайла Дима й сказала спроквола – наче слова свої посилала по смерть багачеві:
– Не треба ніяких комісій, бо комісія ходитиме біля доносів, як рак по дріжджі ходив... Усі ті доноси на Хому та на себе понаписувала я сама, й правди в них немає на дрібненьку пучку. А писала анонімки тому, що розгнівалась: не хотів свині в рило засилити дротину, щоб у хліві не підривала. Після Америки обіцяв, от ми й заїлися з ним. А тепер ось засилив свині дротину, свиня вже не підриває в хліві, то я хочу свої анонімки забрати з контори.
Й Мартоха, ставши навколішки, стала згрібати доноси, розсипані на підлозі, й засувати до мішка...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ,
Усі перешкоди на тріумфальному шляху з Яблунівки до Америки зметено, тепер, здається, наспіла пора десь на сільській околиці сідати в суперавіалайнер і летіти, але ж...
Але ж де це бачено, щоб село гідно не провело Хому, а проводжаючи – не пошанувало й не повеличало? Оте село, яке колись Хома уві сні врятував од потопу і яке, звісно, не знало, що саме йому має завдячувати своїм порятунком, ладне було рушники білі простелити від Яблунівки до Америки, ладне було ті рушники квітами встелити, зерном-пшеницею всіяти!
Не станемо перераховувати гостей, які зібрались на проводи, бо імен їхніх так багато – не вистачить паперу, який за рік випускає целюлозно-паперова промисловість у країні. Не станемо переказувати і зміст промов та величальних тостів, бо, по-перше, не зуміємо передати всі відтінки вишуканого сільського красномовства, а, по-друге, річ це виявилася б геть безнадійною навіть для такого віртуоза слова, як Гомер.
Не згадуючи, які саме напої спожито на проводжанні Хоми (бо від згадки про високоградусні напої ці сторінки можуть спалахнути синім полум’ям), докладніше розкажемо про наїдки, наготовлені й з’їдені... Проте чи не забагато зухвалості в цьому намірі? Чи можна обійняти те, що не обіймається, – скажімо, земну кулю?.. Вочевидь, зухвальства й справді перебрано. Значно простіше сказати про те, чого не було зготовлено й не подано на столи...