Звісно, коли Мартоха в своєму інтерв’ю дала таку різку оцінку роботі комітету по націоналізації Хоми Прищепи, то комітет умить розпався і розпались його філіали – на всіх виробничих об'єднаннях, в науково-дослідних інститутах та університетах. Комітет розпався, як порхавка, й тепер ніщо не гарантувало безпеки Хомі, тепер будь-хто за синім морем міг посягнути на його людський суверенітет. От що таке ревнощі Мартохи, яка любить Хому, як сіль в оці, а тернину в боці, а тому-то дала інтерв’ю, де й на міжнародній арені лається, бо таки з дідьком знається!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ,
Хвалений борщ надвір виливають, а що ж тоді чинити з автором, який сам себе хвалить і хвастається, що Хома ось-ось опиниться в Америці, а Хома й досі в Яблунівці? Рідна земля не відпускає колгоспника з «Барвінка» чи, може, автор зумисне бариться з розповіддю та подіями? Фрази якісь в автора – ні гульня, ні робота, ритм оповіді – ні кує ні меле, а вже темперамент – що автор і за косою змерзнув би!
Але ж дарованому коневі в зуби не дивляться, отож нічого заглядати в зуби авторові, бо він не збирається з довбнею носитись, хоч де ще оте теля, – себто не стане квапитись. І фрази його не бігатимуть, мов собака по хаті, і думки не шастатимуть, мов миша в пастці, і темперамент не вируватиме поспішно та недоладно, й події не падатимуть, як грім на голову. А все тому, що автор відчуває скупість, йому не хочеться прогавити навіть найдрібнішу подробицю, коли йдеться про Хому. І хоча не все дається так, як прагнеться, бо, видать, не для пса ковбаса і не всякому по Якову, й хоча автор наставляє ширше й ладен іти з довгою рукою під цвинтар, а в нього тільки по губах помазано, – отож, незважаючи на ці вдачі-невдачі, автор однаково співатиме своєї пісні, а вона довга.
Хтось заперечить: стільки кусай, скільки можеш лигнути. А що вдієш зі вдачею? За своєю скупою вдачею автор то прирівнює комара до слона, то чіпляє кобилі другий хвіст, то коня шукає, а кінь його виглядає, то робить – на собаку мале, на кішку велике.
А тільки ж кортить розповісти про зустріч Хоми Прищепи з його бойовим побратимом Дмитром Волосюком. Бойовий побратим, звісно, не міг не провести Хому за синє море, отож навідався в Яблунівку, отож не обійшлось без нього застолля. Сивий посічений чуб так само костричився кострицею, оченята гостренькими шильцями блискотіли, а над ними завмерли брови – щоправда, не двома чаєчками, як колись, а двома змерзлими, настовбурченими горобчиками. Бойовий побратим за звичаєм накинувся на страви, а добряче попоївши і таким чином погомонівши, бойовий побратим почувався так, наче плюнув на рака, а юшку геть вилив, та ще й одклав млинці на другий день. Затим підвівся і, заточуючись од невипитого, смикнув Хому з-за столу й повів у кущі. А тут, у кущах, став проситись: візьми та й візьми, Хомо, в Америку мене, ось так приспічило.
– Приспічило, кажеш? Та куди тобі з твоїми домашніми думками в далеку дорогу?
– Неправду кажеш, Хомо, бо думки мої не домашні, а вже заморські й заокеанські!
– Чи не хочеш часом і там пошукати бойових побратимів, із якими воював по світових фронтах?
– Як у воду, Хомо, дивишся, вгадав! Бо вже які фронтовики були в районі й поза районом – із усіма здибався, в усіх перегостював. Уже дехто й не вірить мені, що воювали разом.
– Трапляються такі, що й не вірять? – реготав Хома, й сміх колисав чоловіка, як буря осиковий листок. – А в міліцію заяви не поступали на тебе, Венеційський не балакав із тобою?
– Чи мені боятись Венеційського? А коли й з ним годували вошей на фронті? Що тоді, га?
– Ха-ха-ха! – реготав Хома. – Й не побоявся б самого Венеційського обійняти й поговорити про війну?
– Хіба начальник міліції такий страшний, що маю боятись його?
– Й то правда, ха-ха-ха! Для чесних людей не страшний. А чого тобі в Америку, коли не секрет?
– Та кажу, що й там кортить пошукати бойових побратимів, з якими па Ельбі зустрічався.
– І ти б здогадався, хто з них воював, а хто в тилу відсиджувався?
– Фронтовика відразу видно, так само як тилового щура... Ось приїхав би у Вашінгтон чи в Чікаго, – замріяно мовив Дмитро Волосюк, – став посеред авеню чи стріт
і стою, а назустріч, бачу, якийсь Джон іде на милицях чи без руки. Я на груди йому падаю, обіймаю, плачу й кажу, як роки змінили Джона з тої пори, відколи не бачились...
– Слухай, Дмитре, а як ти з ним балакатимеш, коли тільки українську знаєш?