Тінь посувалася скрадливо, наче наїлась лихої нужди, а кроки її шеберхали так, як шеберхали б кроки злої години, котра дасть знати, почім ківш лиха. В центрі села Хома Прищепа звернув до братської могили, щоб узяти пригірщ рідної яблунівської землі в дорогу далеку, то тінь похмура причаїлася за кущами, чатувала, як біда, котра не сама йде, а й другу за собою веде, чигала, як горе, котре і з ніг звалить і задавить.
Хома, взявши з братської могили пригірщ землі й зав’язавши у вузлику, ступив на дорогу - й зловісна тінь вигулькнула з потайної криївки, й кроки знову зашелестіли, мов кажани, мов лихо, яке посувається тихо, й чому Хома не чув, чому не бачив?
І враз, коли з-за хмари знову місяць вихопився, мов краснопір зринув над водою, тінь ота на коротку хвилю постала зовсім не тінню, а гітлерівським офіцером. Зблиснули фашистські погони на плечах, знаки на грудях, нашивки на рукавах, а в руці смертельною блискавкою зблиснув пістолет. Місячне проміння зазміїлося гострим шерехатим сяйвом на воронової барви стволі хижому, на пекельної чорноти оцупкуватому руків’ї, й здалось, що зараз рука, яка стискає пістолет, злетить угору, й з його смертовбивчого жерла вирветься віхоть золотого полум’я, й те полум’я громом своїм уб’є Хому. І не дійде старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок» до сільської околиці, не сяде в літак, котрий уже реве в небі, заходячи на посадку. А впаде, вбитий підступною рукою, на сиру землю, цілуючи її скривавленими вустами, – і якби він не вмер, то довго жив би, але ж візьме його впоперек живота, неначе отого кота, і вже по смерті не буде Хомі ні життя, ні каяття. І скажуть тоді про нього в Яблунівці: «Умер Хома – й добра нема!» Заперечать: «А застерігали його, казали, щоб не квапився, бо не звалить когось, коли квапитиметься, то не послухав!» Докинуть: «Який Хомка, така його й тонка». Згадають: «Бо вживав зілля од похмілля». Виправдовуватимуть: «Хома купував, Хома випивав, бо Хома гроші заробляв». Оббріхуватимуть: «А ноги такі були в того Хоми, що частенько самі тягли чоловіка до куми». Зводитимуть наклепи: «Мастили Хому смолою, а Хома все зоставався Хомою». Доливатимуть масла в огонь: «Було, коли Хома захоче, то й сама відьма захихоче». Обмовлятимуть: «Впертий вдався: нехай його батька журавлі, а вже мого – чаплі. А то як заведуться Ярема з Хомою, то Ярема в воду, а Хома на дно, бо обоє вперті». Бурчатимуть: «О, хто про Хому, а він про Ярему».
Проте чи корчі зсудомили руку фашистського офіцера, чи ще не наспіла пора стріляти і вбивати Хому, тільки пістолет не злетів круком догори, не каркнув смертю, і Хома ходою господаря ще міряв свою путь по яблунівській землі, не падаючи в її лоно й не цілуючи її материнську снагу скривавленими вустами. Значить, його талан іще не з їв баран, а причина була поза очима.
Знову місяць сховався за хмарами, наче злякався, що лиш йому голову одкусить, а коли випірнув із-за хмари хоч не гарно, зате добре, то щось несосвітенне стало творитися, мовби десь собака в рові утонув. Якби хтось глянув на ту несосвітенну картину, подумав би неодмінно: ще де те лоша, а вже хтось обротьки плете на нього, ще де та косовиця, а вже хтось і сіно для лошати возить!
Бо той небесний грім авіалайнера чи то лунким потоптом віддався в яблунівській землі, чи то в передчутті прощання з Хомою серце колгоспу «Барвінок» загупало так лунко... А тільки задвиготів простір, застугоніла ніч, тривогою дихнуло вогке повітря! І вже почулось хоркання коней, брязкання кінської збруї, скреготіли вудила, дзенькали вуздечки, скрипіли сідла, заспівали шаблі, запахло рушничним порохом, тьохнули стріли, скреготнули кинджали, защебетали зведені курки кремінних пістолів, гостро запахли кістяні та шкіряні порохівниці, а також порохівниці-натруски й дерев’яні порохівниці. У світлі місяця сяйнув одяг на кінних вершниках – черкески з відкидними рукавами заграли веселковими барвами, напівжупани та шаровари так само наче аж гримнули в яблунівську ніч водоспадами багатих кольорів, на комусь спалахнув кожух, засвітилась гостроверха шапка, сяйнула мереживом та вишивкою сорочка, загорілась єпанча, зблиснули хромові чи юхтові чоботи, жар-птицею заяскрів ярмолук...
Козаки! Знову наринули козаки, яких тут чи не добрий яблунівський дух виворожував, і в їхньому верткому чорториї на хвильку пропав Хома Прищепа, який квапився на літак, і та зловісна озброєна тінь, що скрадалася слідом за грибком маслючком, ладна всадити кулю в спину. Лише чулося стривожене іржання коней, що гарцювали чи дибки спинались, чулася срібна мова кінської збруї, що широко розкочувалася серед світлої подільської ночі, та ще розлунювались козацькі скрики. Це були скрики воїнів, котрі вчасно навинулись, щоб не тільки відвести смертельну небезпеку від свого побратима, як то їм велить совість і закони побратимства, а й провести його в дорогу далеку й небезпечну, гірку й почесну.