Музика, яку чули мої вуха, народжувалась живим світом живих рослин. Усе, що росло на обійсті, на городі, в саду, випромінювало музику, дихало музикою в цю ніч. Хай то буряки чи картопля, кріп чи петрушка, квасоля чи пасльон, калачик чи березка, лобода чи щирій – кожна рослина світилась гармонійними звуками, які викликали в пам’яті старовинний чи сучасний інструмент, духовий чи смичковий. Море звуків, якими насичене вогке повітря, складалось у повільні урочисті ряди хвиль, котрі не те що злегка прокочувались, а наче зависали над землею й сяяли, як ото сяяло місячне проміння, і в сяянні їхньому чулась неоглядна глибина вічної загадки буття.
Все ще зачудований, я сів у саду під яблунею. Опустивши очі долу, помітив, наче двоє грубих стебел, у яких вгадувались мальви, обнизані широкопелюстковими квітками, здригаються. Ні ногою не зачепив, ні вітер не віяв, то чого б їм здригатись? Приглянувшись пильніше, застеріг, що стебла не просто здригаються, а рухаються в дивній осмисленій злагоді, то відступаючи одне перед одним, то наступаючи, то начебто кружляючи... Так, немов танцюють?! А може, й справді танцюють, бо ж музика й досі живе в повітрі, бо рухи стебел вкладаються в її ритм. Я вщипнув себе за щоку, відчув біль, отже, не сплю, отже, не сниться ніч, не мариться рослинна музика, не ввижається танець мальв, а все відбувається насправді на колишнії! знахарчиній садибі... Лишенько, але ж не тільки мальви танцюють, а й калачики неподалік од них теж ворушаться в гармонійній злагоді, химерно поводячи кругленькими голівками, а довкола тих голівок листячко здригається так, наче долоньки в аплодисментах. Ставши на коліна, за гуртом калачиків помітив кілька кошиків деревію на тонких граційних стеблах, ці кошики з гордовитою самоповагою також віддавались ритмові танцю, а за деревієм два-три кущики полину погойдувались... Холодіючи душею, усвідомив я, що мальви, калачики, деревій, полин не тільки танцюють, а й творять ту музику, під яку танцюють!
І танець не якийсь, а павана, такого тепер ніхто не тільки не грає, а й не танцює. Авжеж, ніхто не танцює цього старовинного й повільного, по-лебединому плавного, по-лебединому урочисто-величного танцю, уже, либонь, і нот не згадають і не знайдуть, а живий світ яблунівської природи – нате! Зберіг у своїй всеосяжній зеленій пам’яті, грає всіма музичними інструментами, які тільки можуть вичаруватись у царстві його магічної сили, грає й танцює світ, грає й танцює!