Тремтячи від збудження, вийшов із садка на моріжок – тут також линули хвилі нової музики, тут також звершувалось таїнство танцю: ромашки танцювали, конюшина,
стоколос безостий, тонконіг бульбистий. Ще трохи пройшовши, я надибав на нетребу й осот, на нечуй-вітер і череду, на мати-й-мачуху і романець, які, звісно, також у повільному та плавному, у велично-урочистому танці старовинному павана відкривали зараз моїм очам таку таємницю, якої раніше звідувати не доводилось.
Осяяння, мов спалах блискавки, пронизало свідомість: світ природи влаштував прощальну учту на честь Хоми!
Пригадується, як у «Слові о полку Ігоревім» журилась уся природа, коли було полонено князя київського?.. Журилась тоді вона у язичницькі часи, а тепер, у нові часи, раділа природа й печалилась водночас, прощаючись не з князем київським, а зі звичайнісіньким яблунівським колгоспником, укотре дозвольте нагадати вам – зі старшим куди пошлють із артілі «Барвінок». Змінились часи, то, звісно, змінились і герої журби!
Й мені, враженому монументальною величчю осягнутої картини, внутрішнім зором пощастило побачити її в багатьох подробицях. Бо уявилось, як усі обійстя й городи в Яблунівці, сади й левади, вулиці й завулки, ставки та болітця, ярочки та байраки зараз усім рослинним розмаїттям танцюють старовинну павану!
Жимолость, гіркоштан, живокіст, очиток, перстач, біла глуха кропива, воловик, люцерна, подорожник, шавлія, чебрець, мак, гірчак, портулак, свербіжниця, розрив-трава, буркун, гірчиця, звіробій, материнка, дягель, еспарцет, волошки, верес, цикорій, шафран, вовчі ягоди, брусниця, чебрець, дудник, чистець, комонник, золотушник!.. Хто б зумів зібрати такий оркестр народних інструментів, кому до снаги звести докупи стільки індивідуальностей, щоб вони водночас склали танцювальний ансамбль! Оркестровка! Пластика рухів! Чи здогадується Хома, котрий зараз летить у небі, що твориться на землі яблунівській на його честь? А либонь, і знає, і чує, ще й приспівує в літаку: «Нуте, хлопці, нуте всі! Нуте погуляйте! Одні скачте, другі плачте, а треті співайте. Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Мене жінка у дорогу нарядила паном: сорочечка по коліна, підв’язана валом. Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Ти отам, я отут, а хто ж із нас дома? А хто у нас порубає солому на дрова? Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Оженюся в Америці, буду панувати, жінка стане свиней пасти, а я заганяти. Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. »
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,
Бачили б ви Мартоху другодні, коли Хома з великої охоти і з дурного розуму загримів до Америки!
Всує не станемо знову згадувати «Слово о полку Ігоревім», та куди тій княгині Ярославні з її княжою журбою проти сучасної яблунівської молодиці та її великої журби! Коли вранці плентала по селу, то здавалось, що то якась похмура журба теліпається за іншою журбою, що вже й зникла за околицею. Ноги не йшли, а дибцяли, як могли б дибцяти двоє сиріт без роду, без племені, без привіту та без совіту. Очі були такі сумні й самотні, немов із хмари повипадали, і в них – тільки й рідні, що постоли одні, тільки й рідні, що в Києві Химка. Звісно, що брови над такими запечаленими очима теж не грали радістю, а наче згадували отих предків, що померли з редьки.
При живому Хомі, котрий у цю годину чи то навздогін за сонцем іще летів, чи то сонце навздогін за Хомою квапилося, стала Мартоха на вдовицю схожа. Зосталась у Яблунівці, як у полі вітер. Боячись, що тепер у неї плакана доля, що тепер її і кури заклюють, і не треба умиватись, бо нема з ким цілуватись, Мартоха таки надумала хоч як-небудь порятуватись у своєму горі.
Понад ставом ішла вранці, по росі зернистій, мов горох, аж глядь – білий лебідь дибає назустріч із-поміж шелюги. Ледь переставляє лапи, шию гордо вигинає дудкою, ось-ось, здається, задуднить-заграє та дудка, тільки ж не грає, й очі в лебедя сумні. Такі сумні, мовби він теж сам душею. Мартоха – вітер осиротілий! – до лебедя білого – билинки в лузі! – а той і не думає тікати, й дивиться ж на неї достеменно так, як мала дитина, що своєї матері ніяк не може з могили дочекатись.
– Та тобі хтось крило перебив! – забринів сльозою голос Мартохи, що простягла руку до птаха. – Тому й не тікаєш. Давай занесу до хати, полікую, очуняєш та оклигаєш, а мені розрада...