Пригорнула до грудей лебедя, шепчучи йому слова ласкаві, а птах не виривався, довгою шиєю горнувся до жіночої голови вродливої, де волосся вже де-не-де було посічене зорями сивини. А Мартоха шепотіла й шепотіла, й з того шепоту можна було втямити: «Чорт тридцять пар постолів стоптав, поки таку пару підібрав... Ой за мостом, попід мостом трава зеленіїє, за лебедиком біленьким жінка молодіє... Я лебедем затулюсь, затулюсь і нікого не збоюсь, не збоюсь!..»
У хаті змастила поранене крило гусячим смальцем та перев’язала м’якеньким перкалем, щоб загоювалось хутчій, а потім і нагодувати надумала. Нарізала дрібними шматочками м’яса свинячого, кинула перед лебедем – їсть! Дала йому картоплі вареної – розтуляє гарного дзьоба і їсть усмак.
– Ти, видать, поїсти мастак, як і мін Хома! – зраділа Мартоха, ледь відмерзаючи зажуреною душею. – Він ото їсть мою накипчасту і насипчасту страву, боїться, щоб собакам не викинула.
Лебідь, слухаючи, довгим дзьобом клював крихти білого пухкого хліба.
– Що до чого, а до хліба – борщ! – мовила Мартоха. – Ось я тобі всиплю борщу в полумисок, нагодую, Хома поважає борщ... Покуштуй лишень, славний борщ, хоч бинди клади.
Лебідь і від борщу не відмовився, червоним дзьобом заліз у полумисок, Мартоха зраділа:
– З таким самим апетитом і Хома їсть! Але ж борщ без каші удовець, а каша без борщу удова, то я тобі, лебедику, й каші насиплю, бо каша –- рідна мати наша.
Лебідь, звісно, скуштував і каші, бо чом не скуштувати в такої гостинної хазяйки.
– Я не з тих, лебедику, що шкода й лою на лемішку, я не замішаю тобі, та віддам свині, покуштуй ось маторжаників, покуштуй ячне і прийми за вдячне, хай буде тобі ні кисло, ні прісно.
Лебідь не сваволився – він був не з тих птахів, які від усього відмовляються, мов стара дівка від гарного жениха. Він не командував у чужій хаті: сип борщ, клади кашу, подай пить. Лебідь зі статечністю, якою лебеді славляться по світах, споживав усі наїдки, якими частувала Мартоха, а наїдків, звісно, після великого випроводжання Хоми зосталось ой як багато, вистачило б на лебедину зграю! І, видно, цей лебідь зі скаліченим крилом знався на людських стравах, особливо ж – на варениках. Їв би й такі-сякі вареники, бо вони ж кращі варениць, а тут же поставила Мартоха вареники, сметаною не збавлені, які, звісно, слід було їсти, поки не настав піст і вони не повтікали на вербу. За варениками наспіла пора всякої риби, адже лебеді теж неабиякі любителі риби. А Мартоха натішитись не могла птахом:
– Ой як люблю годувати! Бувало, коли Хома сяде до столу, то сало потане і ковбасам лихо стане. А ти, лебедику, видать, із моїм Хомою знався, бо начебто в чоловіка мого натурою вдався, пошкодуєш псові білого хліба, з’їси і дурницю – з маком паляницю!.. Може, і п’єш часом?
Лебідь ствердно клацнув дзьобом і, вигнувши арфою довгу шию, прохально дивився на Мартоху.
– Ха-ха-ха! – засміялась вона, геть відходячи від недавнього туску, від печалі-всеїдниці. – Геть-чисто вдався в мого Хому, котрий пасе червону запаску, щоб запобігти гемонської жіночої ласки... Але ж ти, звісно, п’єш воду в озері, а не оковиту. От би мого Хому привчити до озерної води! Добре, лебедику, що ти не п’яниця, бо чарочка та рюмочка доведуть твою лебедину сім’ю до сумочки.
Мартоха, ставши навколішки посеред хати, долонею гладила сумирного птаха по шиї, проводила пучками по лискучих грудях, по лискучих перах на спині і, заплющуючись, шепотіла надривно:
– Доля послала тебе, лебедику, замість Хоми... Перебите крило загоїться, догляну й вилікую, а ти вже вгамуй мою душу, хай не болить. Будь за Хому, за чоловіка рідного, я тебе й Хомою називатиму, лебедику мій солодкий, втіхо золота, а коли Хома повернеться додому, то чоловіка лебедем кликатиму.
Журба, либонь, так розібрала Мартоху, наче бражка підсвинка на третій день, і вона почувалася захмелілою, ледве язиком повертала, наче він їй повстяний, і слова її здавались п’яними, немов шевці.
Лебідь, вдячний Мартосі за лікування, прихисток і гостину, не пручався в її руках, не уникав обіймів, а теж тулився до жінки ближче, а крилом покаліченим начеб по її голові раз і вдруге провів, пестячи та голублячи. Мартоху від лебединих доторків струмом било, дрожами колотило, й вона шепотіла:
– Так тільки Хома голубив у молодості, на смик перепадався, як довго зі мною не видамся. Ой, правду, мабуть, і серед птахів таку кажуть: хто милий, той красен, як у небі місяць ясен!
Так гомоніла Мартоха з лебедем, годуючи птаха, з біди виручаючи, до зболеного серця пригортаючи. Але ж село за всіх часів є село. І тоді, коли, траплялось, покрадуть яйця – було двоє, а ставало троє. І пізніше – коли жив паламар, а його діти паламаренята перепаламарились. А також за всіх царів за Хмеля, коли була людей жменя; за Митрохи, коли було людей трохи; за Панька, як була земля тонка; за Горошка, як луб’яне небо було, а шкуратяні гроші ходили. А також за Юрія о цйі порі, коли свистів рак на оборі...