Отож гомоніла Мартоха з лебедем, а хтось чи в вікно побачив, чи крізь стіну погляд-вужаку пустив, запримітив ті обійми-цілування поміж яблунівською жінкою та вільним лебедем – і, кажуть, диво як сито, а чудо як решето! І почали сліпі розказувати невидющим, як хата згоріла. А почула куриця, то й розказала всій мулиці, і вже скоро, окрім районного базару, ніхто не знай. Авжеж, окрім районного базару, ніхто не знав, що не встигли ще Хому провести з села, не встиг іще Хома загриміти в Америку, як рідна жінка Мартоха з того великого й невтішного горя привела в хату лебедя. Ну, хай навіть дідка Бенерю чи дідка Гапличка – й то село не так здивувалося б, і то простило б Мартосі, але ж лебедя! Чужі гріхи в селі завжди перед очима, а свої завжди за плечима, про себе ні слова, зате на других примова, – ось і поклала Яблунівка живу-живісіньку Мартоху на міцні свої зуби, наче на жорна, й стала перетирати й перемелювати їй кісточки, стала згадувати й пригадувати, припоминати й випоминати. І все за того лебедя білокрилого та довгошийого, котрого вона начебто годує найкращими наїдками, яких і законному Хомі не готувала, а лебідь у тих наїдках усолоджується, мов черв’як у хріні. Та й випивака з лебедя такий, якого світ не бачив серед людей і не скоро побачить, – аж мало з пір я не вискакує, так нажлуктитись квапиться, і в горлі у птиці клекотить, коли дудлить, і взагалі він не лебідь, не рак, не жаба, а просто п’яний у дим нахаба! І якби яблунівські хлопці та парубки не були такі сміливі, як за плотом, що втрьох та й безрогої кози бояться, то вони мусили б поговорити гарненько з лебедем, узявши за петельки, щоб сховався в небесному закапелку – й хвостика не було видно.
Всяку всячину гомоніла Яблунівка про Мартоху та лебедя, бо чом не погелготіти, коли дурне захотіти. Еге ж, по-всякому в гречку можна вскочити, але щоб отак – хоч бери та паруй і чорту їх даруй! За все життя не привела дітей ні мирові, ні собі, то тепер уже безпремінно розстарається на маленьких лебедят. До Америки – це не в Чудви і не в Велике Вербче, поки Хома обернеться туди-сюди, то, повернувшись додому, здибає на подвір’ї виводок маленьких та пухнастеньких пташенят. Не качаток чи індичаток, не гусяток чи курчаток, а білосніжних лебедяток, біля яких Мартоха лебедітиме по-лебединому, наче коло дітей рідних, а довгошиїй цибатий лебідь батьком виступатиме поміж них. Як же то Хома поведеться – битиме волоцюгу лебедя лукавого чи тягатиме за коси рідну жінку? Зостанеться Мартоха з Хомою, коли буде прогнано лебедя з подвір’я, чи навпаки – прикипить душею до лебедят отак, що подасться з ними на стави-озера, на болота-пущі, і виростуть у Мартохи крила, й мало вже в неї людського зостанеться, і полетить жінка-лебедиця разом зі своїми лебедями до вирію, десь до Африки теплої? І з тої пори не журитиметься за Хомою, бо на роду їй напишеться життя лебедине.
Ну як тут знову не згадати народом сказане: ой чук-брик, із рогом бик, а Хома із двома!
Яблунівка, значить, гомоніла про невірну Мартоху, котра навіть не діда Бенерю чи діда Гапличка пустила в хату, хоч Хома ще й до Америки, може, не встиг долетіти.
Жіноцтво було пройняте цікавістю, а чоловіцтво – тривогою: бо що, коли не Мартосі одній замандюриться ускочити в гречку з лебедем! Бо якщо можна Мартосі, то можна й Антосі, якщо можна Лесі, то можна й Фесі, бо якщо можна Ганьці, то можна й Олянці... Зло пойняло чоловіків на всіх білих лебедів усього білого світу, а що під руками білих лебедів не було, щоб зігнати на них зло, то стали бити півнів, качурів, гусаків, індиків та всяке інше дрібне птаство – горобців, омелюхів, олянок, одудів, соловейків, сойок, зябликів, дятлів, перепелів.
Може, птахам перепадало б і далі, якби подзвін отих язикатих яблунівських дзвонів та й не докотився до вух самої Мартохи. А коли докотився, то Мартоха не була б Мартохою, якби раптом замкнула свого язика в роті за сімома замками. Не тільки не замкнула, а й випустила на волю, мов голуба сизого, і він по селу літав і по-пташиному щебетав. Мовляв, валіть па сірого, сірий повезе, мовляв, із дурної голови та на здорову, мовляв, лин вилиняє, а карася очешуть, мовляв, коваль провинився, а шевця повісили. Та чи ви, людоньки недобрі, так хутко призабули, що Хома перед від’їздом надів на Мартоху пояс цнотливості й тепер ніякій хоробі до неї ніякого доступу нема – ні дідові Бенері, ні дідові Гапличкові, ні лебедеві, ні індикові, ні гусакові, ні качурові? Так що нехай чоловіки перестануть із ревнощів чинити наругу над птаством, а молодиці нехай повпинають свої язики на ланцюгах, а ланцюги прив’яжуть до прикорнів залізних, а прикорні заб’ють глибоко в землю святу.