На екрани американських кінотеатрів вийшов фільм «Позичений чоловік», поставлений знаменитим режисером Стенлі Кубриком. У фільмі знімалися зірки світового екрана. Роль Хоми грав англійський актор, який так вправно тримав у руках вила-згрелі, наче з тими згрелями й народився. Спекулянтку Одарку Дармограїху грала італійська актриса, чимось невловно схожа на Джіну Лолобріджіду. В трактуванні італійки яблунівська пройдисвітка скидалась на учасницю міжнародної злодійської зграї, яка безкарно орудує на морях і континентах. Із грудьми, які не вмістилися б у бюстгальтер жодного розміру, з осиним станом, який можна було б охопити срібним перснем, вона виглядала типовою секс-бомбою буржуазного розважального кіно. На роль Мартохи запрошено французьку актрису, чиї очі – великі, чорні й глибокі, мов космічні провалля, – начебто ввібрали знаду й чарівливість усього жіноцтва. Француженка красувалась на екрані в такому пишному й довгому волоссі, у якому вона могла сховатись від голови до п’ят, прикривши великі й малі подробиці оголеного єства. Коли Хома подався до Одарки Дармограїхи, француженка впала в такий затяжний сексуальний транс, що здавалось, начебто разом із нею в цьому трансі перебуває весь світ органічної й неорганічної матерії. Роль породистої телиці у фільмі грала якась мила й симпатична телиця з Іспанії. Серед багатьох претенденток (особливу конкуренцію склали телиці з Індії, Бельгії та Голландії) відібрано саме іспанку, в якої, на глибоке переконання продюсера фільму, очі найбільше скидались на очі покійного яблунівського бухгалтера Петра Зосимовича Варави після того, як він спожив один-другий кухоль «Жигулівського» пива під варені раки. Іспанська телиця на екрані милувала зір точеними ніжками та лискучими вгодованими боками, і якби вона була не телиця, а дівчина, то навіть неупередженим поглядом за її поведінкою можна було б роздивитись прикмети такого захворювання, як еротоманія. В одному з епізодів американського фільму з яблунівського життя іспанська телиця навіть співала: «Як я була молодою преподобницею, повісила фартушину над віконницею. Я робити добре вмію: піч топлю, руки грію, плечі парю, не йди, Хомо, бо ударю!»
Деякі епізоди фільму сягали вершин геніальності, а деякі не переступали меж пустої розважальності. Режисер Стенлі Кубрик, на жаль, знадився на значні грошові винагороди деяких фірм, удавшись до реклами їхніх товарів. Так, наприклад, він зняв епізод на колгоспній фермі, де під час ранкового доїння худоби яблунівські доярки жують американські гумові жвачки. В епізоді, в якому зі смакуванням подробиць показано сомнамбулічне залицяння бойового побратима до Одарки Дармограїхи, не обійшлось без чужорідного кадра, який рекламує мийні засоби якоїсь фірми. А коли вся Яблунівка зібралась, щоб провести в останню путь колгоспного бухгалтера Вараву, раптом серед могильних надгробків, хрестів і зірчастих пірамідок з’являється екстравагантної барвистості щит, на якому написано: «Пийте кока-колу!» Примара бізнесу скрізь показує своє огидне мурло, й ця обставина не дозволяє фільмові «Позичений чоловік» уповні бути явищем високого мистецтва.
Отже, як бачимо, міжнародна атмосфера, пов’язана з іменем Хоми, склалася складна й напружена, щохвилі мінялась, підносячи такі сюрпризи, що навіть тертий-перетертий у політиці калач Генрі Кіссінджер мусив за голову хапатись, чухаючи потилицю, приказуючи:
«Як ся має, як ся знає – так ся повертає».
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,
То в старовину завдавали ноги на плечі, щоб долати дорогу, яка і вночі не спить. Пішки ходили – чи навпростець, як ворони тільки літають, щоб і не скоро повернутись. Мусили шанувати гори й мости, щоб були цілі кості. Але ж не тільки пішки, а й на конях, бо чудеса на колесах: самі котяться! Добре знали за тих часів: не в тім сила, що кобила сива, а як вона везе, чи не затягне воза десь на яловий міст. Знали також, що далеко на батозі не заїдеш, тому гладили коня не батогом, а вівсом, не жаліли вухналя, щоб підкову не загубити. Вірили свято, що не копиту кобила, а копито кобилі, бо хотіли краще погано їхати, ніж добре йти. Ох, спогади, спогади, як за годину моря не переїдеш, так усього за годину не виповіси, хоч би й розтікався своїми думками до Золотоноші, що з золота, й до Лубнів, що з лубків, до чигиринців, що спекли чорта в ринці, й до таращанців, що з’їли чорта вранці.