Я вже не сумнівався в тому, що блюз американських негрів і монотонний подзвін мідного дзвона лунали в моїй голові. На диво, містичний жах не оповив єство, не ввергнув у хаос паніки та божевілля. Я навіть із цікавістю став прислухатись до себе: що там далі за програмою?
Цвів погожий літній день, як сонях на городі; мимо проходили заклопотані люди; зовсім низько над селом пролетів вертоліт, схожий на велику й злу механічну бабку; на велосипеді проїхав зоотехнік Невечеря, й вуса на його лиці сиділи, як двоє ситих перепелів у житі...
І враз голова сповнилась немилозвучним, несуголосним звучанням різних інструментів!.. Гавайська гітара озвалась характерним своїм – глісандруючим, вібруючим – звуком, який добувався за допомогою плектра зі струн, притиснутих металевою пластинкою... Можна було впізнати банджо-укулею, банджо-мандоліну, банджо-гітару з шістьма ординарними струнами, банджо-тенор з чотирма ординарними струнами... Можна було не так упізнати, як вгадати тромбони – альтові, тенорові, басові, контрабасові... І, либонь, віолончель озивалася соковито, співуче, та ще скрипка, фортепіано, ще якісь інструменти... Хто звів докупи цей оркестр, хто примусив виконувати пошлі, еротичні ритми, якими задвигтіла моя голова? Какофонія, повнісінький сумбур, начебто гавайська гітара, банджо, тромбони, скрипки та інші інструменти з ланцюга позривались і в буйному шаленстві чи то в шаленому буйстві святкують свято дисгармонії, свято втрати здорового глузду, свято розбещеності. Тваринна жорстокість, неприродна різкість, нелюдське напруження – хто склав цю пошлу еротичну музику, чому вона гримить у моїй голові, як грім небесний у захмар’ї? Мозок мій палахкотів, наче бензином підпалений, серце билось у грудях швидко, як б’ється целулоїдна кулька пінг-понга під ракетками вправних тенісистів, а нерви вже, здавалось, тліли в усьому тілі – так тліють і смердять насмалені нитки полотняні. Я кинувся мало не бігти по вулиці, вже не боячись привернути до себе увагу, проте хіба можна було втекти від цієї какофонії? Від какофонії, що надсадно ревла в моїй голові, не можна було втекти, як не можна було втекти від себе і, страждаючи від марності зусиль, я захотів закричати до яблунівських колгоспників: «Людоньки, врятуйте мене від цієї какофонії! Дістаньте з моєї душі гавайську гітару й розтрощіть об яблунівські тини, дістаньте банджо і порвіть струни, вирвіть отой басовий тромбон, який завдає непередаваного болю!»
Проте я так не закричав до яблунівського люду, бо нічого б не втямили з моїх волань, а тільки подивилися б як на несамовитого, якого слід ізолювати від колгоспників «Барвінку» з допомогою районної міліції!
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ,
Гнаний банджо-гітарою з шістьма ординарними струнами, банджо-тенором із чотирма ординарними струнами, банджо-укулеєю, банджо-мандоліною та іншими немилосердними інструментами, котрі з чиєїсь жорстокої волі творили в моїй голові джазові еротичні ритми, я бравою риссю дістався берега яблунівського ставка. Злякавшись, жаби з зелених долоньок латаття шубовснули в глибину, розбивши на скалки небесну голубизну поверхні. Мабуть, і я б кинувся слідом за жабами в ставок – якщо музику не втоплю, то хоча б утоплю себе! –та в цей час музика в голові стихла. Запала тиша, солодша – всупереч усяким дисонансам – наймилозвучнішого суголосного звучання. Звільнення від тиранії какофонії було таке несподіване й раптове, що тиша спершу оглушила мене не менше, ніж недавнє вивергання пошлої еротики.
Не встиг я натішитись тишею, смакуючи нею, мов найприскіпливіший гурман, як у голові моїй щось клацнуло. З таким звуком перемикають зіпсовану клавішу в радіоприймачі, бажаючи послухати іншу програму. Почулися загонисті, вогняні звуки скрипки, басолі, бубона, – це грали українські троїсті музики. Свідомістю й підсвідомістю, нутром і єством, усіма своїми фібрами я відчув, що троїсті музики грають гопак. Власне, вони грали, а ритми гопака разом із кров’ю струменіли по моїх жилах, хвилі гопака доходили до кожної клітинки й капілярчика, вони складали моє дихання, зір моїх очей, матеріальність моїх думок і почуттів. І я – вже був не я, а якийсь феномен, який увібрав у себе зміст і форму танцю, а тепер неминуче мав виразити й зміст отой і форму. Усвідомлюючи чи й не усвідомлюючи своїх вчинків, бо зараз мої воля й свідомість належали якійсь вищій силі, а ця сила, можливо, прибрала подобизну народного танцю, я заходився танцювати гопак.