РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ,
За тією Америкою не годиться, звісно, забувати про Яблунівку, щоб не звинуватили в низькопоклонстві. Хай мерзенний океанський краб не заступить яблунівських трудівників, хай твердолобі каратисти-тарани, що живим своїм тілом трощать кам’яні стіни, будуть для автора не цікавіші, ніж які-небудь міднолобі рідні бюрократи.
Оскільки виявлено таку пильну увагу до радіо й телебачення, до їхніх ідейних та економічних функцій, то тут-таки, звісно, слід бодай коротко сказати про зустріч та розмову з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом. У той день, коли я почув і побачив у своїй голові старшого куди пошлють, котрий у цей час перебував у далекій Америці, ноги винесли мене зі знахарчиної хати, щоб нести до району. Авжеж, до начальника районної міліції товариша Венеційського, хай би він провів швидке й справедливе слідство: як в умовах Яблунівки людина стала невинною жертвою розвідувальних іноземних служб. І зустріч із товаришем Венеційським не відбулась тільки тому, що по дорозі до автобусної станції трапився цвинтарний сторож дядько Опанас, а згодом цей намір забувся серед мотлоху інших намірів, клопотів та пригод.
Цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба виточений на верстаку вправним столяром, чорний, наче щойно вибрався з бочки смоли, дядько Опанас перехопив мене якраз коло цвинтаря. Знаменитий своєю мовчакуватістю, він зараз, либонь, хотів вибалакатись, а коли людині кортить вибалакатись, то людина несамовитіє, здатна говорити не тільки сама з собою, а й зі стовпом дерев’яним, а й з каменем чи пташкою. Дядько Опанас чіпко вхопив мене за лікоть і забубонів скоромовкою:
– Для вас містечко славне теж знайдеться, бо й до вас смерть дорогу знайде. Отак, знаєте, доба за добою – усе до смерті ближче, а вже від неї ні відхреститесь, ні відмолитесь. Лежатимете в сухенькому пісочку як слід, вода в домовину не затікатиме. Серед хорошого народу лежатимете, бо в Яблунівці народ хороший і за життя, а як помирає, то навіть кращає.
– Ай справді, славненько тут у вас, – похвалив я, поглядаючи на цвинтарні надгробки, що веселою зграєю порозлітались між зелені. Та від Опанасових слів почувався отією капустою гарною, що має всередині качан гнилий, і скривився мимоволі, наче болів мені бік дев’ятий рік, а я до болю й досі не звик.
– Славненько, а буде краще! – палахкотіли в цвинтарного сторожа очі, як на сонці палахкочуть халявки чобіт, змащені дьогтем. – Буде краще, бо з кожним днем життя наше краще.
– Доведеться й свині на небо глянути, – буркнув я.
– Бо досі як ховали? Ховали в могилу, турбуючись про тіло, а те покійне тіло зодягали та взували, міцну дубовину збивали, так? А треба не тільки про тіло, а й про душу думати!
– З покійним тілом і душа стає покійною...
– Е-е, не кажіть! За душу ніхто не знає. То що я надумав? Ото думав, думав – і придумалось: аби кожному в могилу та радіо провести!
– В могилу радіо? Навіщо?
– Хай чоловік і на тому світі слухає останні вісті, раз любив слухати на цьому світі!
– Так, так, – приглядався я з підозрою до цвинтарного сторожа. Чи не провідав часом дядько Опанас про мої несподівані радіобіологічні та телебіологічні здібності? Такий зух, що з покійниками знається, міг і провідати, хай йому грець. – Так, так... А може, приймачі класти в гріб?
– Е-е, ні, – лукаво заперечив цвинтарний сторож. – Приймачі не годяться, бо хто ж їм там покрутить ручку, щоб програму змінити? А так – радіомережа. Яку програму роздають по динаміках, таку й слухаєш.
– Так, так, – бубонів я. – Кажете, в кожну могилу – одну радіоточку?
– Скільки болільників відходить на той світ, що все життя, може, за київське «Динамо» переживали та в колгоспі робили, більше нічого. То хіба їм легко лежати і пером землю держати, коли за свою команду не знають – виграла чи програла, забив Блохін гол із пенальті чи промазав. А як провести радіоточку в могилу, то болільницькій душі страждати не доведеться, знатиме й про чехарду з тренерами, й про нечесних суддів, і за федерацію знатиме...