– З футболом ви й справді добре придумали, – похвалив я, бо й сам не цурався болільницьких пристрастей. – Щоб не тільки на цьому світі, а й на тому знали, як грають «Шахтар» чи «Карпати», як за збірну Англії виступає Кіган та які мільйонерські турботи в Пеле... Так само можна транслювати репортажі про хокей чи водне поло, про гандбол чи регбі. Ну, дядьку Опанасе, придумали ви здорово! й чому досі ніхто не здогадався радіофікувати кожну могилу? Добре діло, треба, щоб Яблунівка перед вела.
Я з жалем поглянув на цвинтар, поки що не радіофікований. На нерадіофікованому цвинтарі тріщали горобці, літали голуби, туркотіла горлиця. Після реалізації ідей дядька Опанаса на поверхні землі мало б що змінилося, зате під землею – вдарив би животворний струмінь радіохвиль, завирували б концертні програми, загриміли б спортивні передачі...
Дядько Опанас, притримуючи мене за лікоть то правої, то лівої руки, сипав прожектами:
– Діло нове, звісно, спершу Яблунівка, далі другі села пристануть, бо хто покійним душам добра не побажає? А там, дивися, й за заявками передавали б по цвинтарях!
– За заявками? – отетерів я, наче гарбуза наївся, а на вербу подивився, та й став голодний. – Це ж, значить, голодні душі самі для себе заявлятимуть?..
– Та ні, живі заявлятимуть для покійних! Бо дід нз забуде про свою бабу, що за молодості любила «горлицю» чи «метелицю». Ось дід і заявлятиме, так? А бабина душа слухатиме на тому світі – й молодість свою згадуватиме, бо чом не згадати, коли є час та охота.
Дядько Опанас чорну смолу свого пекучого погляду переливав у мої очі, придавлював моє єство тим тяжким поглядом. І, тримаючи цупко за лікоть, не відпускаючи, бубонів:
– Думок – як пшона в голові розсипалося, всі й не повизбируєш. Як маєте час, то послухайте...
– Од людей чувати доводилось, що крокодили в неволі не розмножуються, а тільки на волі. То по світах усяких неволя, а в нашому селі повна воля всім і кожному. Значить, у Яблунівці крокодили розмножувались би, правда?
– Які крокодили? – й зовсім замакітрилось мені від нової ідеї цвинтарного сторожа.
– Ну, ті, що в Нілі, є така річка. Ось вони в неволі не люблять плодитись, тільки на волі. А де ще більшу волю шукати, як у нашому колгоспі «Барвінок»!
– І ви б заходились доглядати крокодилів?
– А чому б не спробувати? Нема такого діла, з яким не впорався б яблунівський дядько.
– А де б ви, дядьку Опанасе, крокодилів дістали для розводу? На ярмарку районному не купите.
– Ет! По магазинній ціні, може, й не дістану, а втридорога, а по спекулятивній ціні – й дідька спроворити можна. А вже потім сама Яблунівка постачала б крокодилів по селах.
– Та нащо вам крокодилів у колгоспі розводити?
– Були б крокодили, то щось уже придумали б, знайшли б для них діло. Тут що головне? Тут головне, аби ніякої запарки не трапилось, бо коли запарка – діло швах!
– Та яка запарка, дядьку Опанасе? –ніяк не міг утямити цвинтарного сторожа.
– Як то яка? – наче аж розгнівався дядько Опанас. – Будуть у Яблунівці крокодили – буде і запарка. Хе, бо де це видано, щоб у нас у колгоспі по худобі та птиці плани доводили, а по крокодилах забули? І по крокодилячих яйцях, і по крокодилячому м'ясу, й по крокодилячих шкурах... Спершу в колгоспі хай би крокодили прижились, а там і по людях в індивідуальному хазяйстві, ха-ха-ха, щоб кожній свашці було по ковбасці, щоб усім було по сім, щоб усякому було по Якову!..
Страшно сміявся цвинтарний сторож дядько Опанас – наче накривав мокрим рядном свого сміху та ще помелом густого реготу, наче приставав із короткими гужами своєї дотепності. Й очі його теж сміялись, так наче лаяли на чім світ стоїть, наче мали вкусити, щоб потім зализувати.
– Хай чорт нас на глибоке несе, – гомонів дядько Опанас, – а ми не вдаримо тваррю в грязь. А в моїй голові думки б’ються, як бики, розсвічують мою свічку, аж із очей іскри летять. Я ще вам скажу не тільки за радіо!.. Не тільки за крокодилів... Я вам і за зміїв скажу, тільки послухайте!..
І як було, притримуваному за лікті, а то й за петельки, не вислухати за зміїв. Либонь, мізки в цвинтарного сторожа так густо були списані думками, що й горобцю ніде клюнуть. Дядько Опанас прочув, що хоч і рідко, та трапляються двоголові змії. Так, одноголові змії дають отруту, але чи вигідно було б у колгоспі «Барвінок» розводити на такі ліки одноголових гадів? Либонь, не зовсім вигідно, а от від двоголових зміїв була б подвійна вигода, то, звісно, правління спробувало б. Має колгосп добрі прибутки від рільництва та тваринництва, але чому б мудрому господареві не взятися за змій? Правда, зміїні голови, що виросли на одному тулубі, чудні якісь начебто, злодійська вдача у них. То, дивися, одна голова в другої голови якусь їжу вихопила, немов те не до спільного кендюха піде, то одна голова смикає другу голову туди, куди тій не хочеться. Але лякатись не треба, у Яблунівці вправляють мізки ледарям чи пройдисвітам, то й двоголовим зміям вправлять мізки, аби від них мати користь у господарстві.