І Лев згадав, як Ганна Петрівна настирливо просила на річницю її смерті відкрити вмонтований у стіну тайник, бо там для нього щось є. Дуже важливе... Тоді Лев не надав словам старенької великого значення, бо вона хвилями марила. Яка може бути річниця смерті, коли вона жива?.. Але тепер, коли марева стали ледь не його життям, слова Ганни Петрівни набирали зовсім іншої ваги.
Безрукий передумав йти пішки. Сів на автобус, щоб швидше добратися до тайника, який його пік, як кропива за туалетом на шкільному подвір'ї, в яку довелося колись ускочити, аби не попастися на очі директорові під час перших дитячих перекурів.
8
До хати Лев не ввійшов, а вскочив. Не роздягаючись взяв табурет, поставив біля кухонних дверей. Зверху в самих дверях не знати ким і не знати коли був висвердлений чи видовбаний маленький отвір. Саме в ньому господиня ховала ключа від тайника. Під час останнього прибирання, десь у листопаді, він ключа тут бачив. А зараз... отвору не було. Він був замазаний тирсою, перемішаною з клеєм ПВА.
— Кому це потрібно? — випустив з себе безпомічне запитання, яке зависло під стелею, як кулька, наповнена газом. Ніби раде втекти, розгулятися у висі, та несила. Лев в уяві взяв голку й проколов кульку. Запитання впало на землю. Він розтер його, наче плювок, — і злякався. Власних думок і вчинків... Зате разом з розтертим запитанням зник якийсь внутрішній страх і повернулася здатність більш-менш ясно мислити. Лев взяв викрутку і почав видовбувати з ключового сховку застиглу тирсу.
Ключа не було!..
Ну, знайшли ключа, забрали. Але навіщо замазувати сховок? — крутилося у голові без відповіді.
Безрукий підбіг до картини, зняв її. Металічні дверцята тайника були замкнені. Замок справний, не видно ніяких слідів пошкодження. Першим ділом Лев хотів було зателефонувати слідчому, але передумав. Помчав до сусідки. Знаючи її допитливу вдачу, без неї тут теж не дуже можна було розперезатися. Тим паче, що в стилі рудого було прикривати себе всім можливим: свідками, медиками, колегами, паперами...
Сусідка зразу відчинила, наче чекала на нього під дверима.
— Пані Стефо! — випалив Лев без передмов, бо вони могли скоріше заплутати, ніж розплутати клубок незрозумілих подій. — Пропав ключ від тайника Ганни Петрівни...
— Того, що під картиною? — запитала одразу сусідка.
— Того!.. — мовив Лев трохи спантеличено, бо не чекав на таке швидке порозуміння.
— Я знаю, де він, — загадково мовила пані Стефа, — бо я його сховала... Ходімо, віддам...
Сусідка впевнено прямувала до ванної. В одній з численних, захаращених всілякими дрібницями тумб, які після смерті господині Лев ще не розгрібав, під перекинутою мильницею лежав ключ.
— Ось, — задоволено мовила моторна пані Стефа.
Лев узяв ключа, глянув на сусідку:
— А навіщо ви його туди сховали? І від кого? І де ви, зрештою, його взяли? — запитав не без злості.
— Ти що, Левчику, на мене визвірився, га? — перейшла пані Стефа у наступ. — Чи ти собі у своїй дурній пришелепуватій довбешці надумав у чомусь мене підозрювати, невдячна ти душе? Та якщо...
— Ні, пані Стефо, ні... — почав виправдовуватися Лев. — Я злий, бо підозрюю, що це все...
— Рудий міліціонер! — випалила сусідка. — І правильно підозрюєш, Левчику. А я вже, грішним ділом, подумала на себе. Тепер тебе розумію. Бо тільки при згадці про рудого я нервую, як черв'як перед дзьобом курки. Такий уже той рудий прикрий, що так може людей заводити...
Безрукий устромив ключа у металеві дверці саморобного сховку. Під сусідчине примовляння, який рудий поганий, відчинив тайник. В ньому було... порожньо!!!
— Господи Боже! — сплеснула руками пані Стефа. — Чудасія якась дивна! Я ж сама бачила! Не пійму!..
Зате Лев уже знав напевно, що після 21 грудня «дивна чудасія», як влучно вирвалося у сусідки, стала нормою його життя. І найдивнішим у цьому було те, що він уже почав до чудасії звикати...
Безрукий взяв за руку ошелешену сусідку і, як школярку, повів на кухню.