Сам-самісінький, Лев між думанням розгадував Борисові кросворди. Душею то снувала пустка, то висів такий тягар, що тягнув до вікна. Найстрашніше було дрімати — тоді жахи розгулювались на повну. Його знесилений мозок не встигав переробляти всіх тих нісенітниць і зависав. Тоді Лев відключався і засинав. У сні мучився, розмовляв, але того не пам'ятав. Після своєрідного перезавантаження сном прокидався зовсім іншим.
Бардак у голові не відбивався на його тілі. Фізично почувався добре. Йому здавалося, що навіть краще, ніж до падіння.
Від переслідування думок утікав у снодійне. Добра медсестра не відмовляла — давала таблетки і колола за першим покликом. Тоді було декілька годин безвісті — і все спочатку. Левові здалося, що він божеволіє. Все частіше його почали переслідувати картини середньовічних страт і тортур. Божевілля не приходило до нього тихо, лагідно переносячи у світ ілюзій. Воно в нього уривалося ґвалтівником, шматуючи на криваві кусні м'ясива спротив і безсилля...
У муках минуло ще три дні.
Приходив слідчий, хотів поговорити. Лев відпекався від чергового допитування болем голови. Аби ненароком не привернути уваги до своєї дивності, підписував не читаючи всі папери, що підсовував рудий. А назбирав він їх багато, як на кандидатську. Може, збирається вчитися?..
Безрукого виписали 5 січня. Лікар був веселим і дотепним. Як йому вдається бути таким мудрим серед суцільного болю і травм?
— Що я можу сказати вам, Леве Львовичу, дорогенький?.. — почав загадково досвідчений ескулап.
— Правду, — попросив Безрукий зі смутком в очах загнаного у клітку лева.
— Згода, правду. Так-от: тіло у вас здорове. Все, — лікар вручив виписку, подав руку й побіг рятувати інших.
Усю дорогу додому, яку Лев долав пішки засніженими львівськими вуличками, голова переварювала лікарський діагноз — «тіло у вас здорове»
Б
Його привели до війта.
— Я все знаю, — сказав той. — Є вихід...
Богдан мовчав. Усі виходи без Марічки для нього перекриті.
— Ти станеш катом, — прорік війт. — Тоді вона житиме. Інакше — ти розумієш...
— Так, — сказав Богдан.
5
У поштовій скриньці був лист з міської ради. Влада знову хотіла пропозицій від розумних людей — так чиновники навчилися виконувати свою роботу чужими руками. В даному випадку — головами.
Лев не відмовляв у допомозі, бо часу мав вдосталь, був ще молодий, розумів, що так збирає собі на старість досвід та ім'я. На зв'язки сподіватися було марно, бо вони рвуться з кожними виборами та перевиборами. Та й давно у світі вже утвердився один вірний універсальний зв'язок — золото. Який у різний час у різних країнах маскується під виглядом якоїсь міцної ходової валюти.
Взяв у сусідки ключа від своєї квартири.
— Левчику, ти живий? — запитала старенька, наче перед нею був не він, а привид. — Вони там так тобі насмітили, а я прибрала, — хвалилася. — Думала, як будуть ховати в такому бардаку... В рудого упертюха я забрала ключі. Молоде, а таке противне...
— Дякую, пані Стефо, — перервав її Лев. — Я живий. Ховати ще зарано. Але такий утомлений, що як мертвий, — пожартував він, і старенька дозволила йому піти відпочити.
У хаті ще пахло чужими людьми. Але було чисто. Лев роздягнувся і поплентався до ванної. Став перед дзеркалом, взяв бритву. Втупився в себе, як у примару. Не розумів, чи він вдивляється в свої очі, чи його очі вдивляються в нього. Його підім'яті лікарняною подушкою кучері безсило звисали до плечей. Шрам на брові нагадував про падіння. Заріст на лиці старив. Лев уперто вишукував сивого волоска, який мав пофарбуватись у пережите, але так і не знайшов. І тут не так, як у всіх.
Безрукий поглянув на обрубок у гіпсі. Важко зітхнув. Ця рука фактично була локомотивом, що вела вагони його життя у своєму, тупиковому напрямку. І вагони подій вантажила сама, і відчіпляла одні та причіпляла інші теж сама. Все залежало від неї: те, що ніколи не бачив матері; те, що по батькові — сам по собі, а не по справжньому батькові; те, що в дитинстві з нього глузували; те, що дівчата та жінки жахалися його каліцтва, ніби він менше приголубить однією рукою; те, що його остерігалися та оминали на вулиці, на роботі, наче він чумний; зрештою, тому, що сорт його був — нижчий... Бо покалічений. І не мало ніякого значення, що він був сильним, досконало володів декількома видами бойових мистецтв і міг при потребі легко впоратися не з одним «справжнім» чоловіком. Все вирішували декорації, а його декорація з самого початку була бракованою.