— Послухайте, а може… — це пролунав тенорок Стефана Марта. — А може… ніякої зорі взагалі немає?
— Що-о? Як немає? — почулося кілька голосів одразу.
— Правда… Немає там, де ми бачимо її. Невже з цього випливає, що вона знаходиться у протилежному боці — там, де ми її не бачимо?
— А що ж тоді це? — закричав Тоні.
— Так… Марево. Оптичне явище у просторі, яке ми через свою тупість не розуміємо. От і ганятимемося за примарами, блукатимемо у Всесвіті, мов кінь без уздечки.
— Ну, знаєш!
— Зовсім перемудрував!
— Марево! А наші спостереження?
— Якщо навіть там нічого немає, все одно треба летіти, — заявив Бруно. — Встановити, що там справді нічого немає. Дослідники ми чи не дослідники?
— Так, треба летіти, товариші! — рішуче промовив Корнєв.
— А зоря таки є! Повірте старому Бруно! Є!
— Галинко, ти чуєш? — пролунав радісний голос пілота. — Ми летимо до зорі!
— Я чую, Тоні, чую… — молода жінка стояла перед динаміком, обхопивши руками плечі.
«Що робити? Увійти, розповісти їм усе, зупинити їх? Ні. Нехай краще я лежатиму весь час у контейнері УЗП. Коли треба буде працювати, розбудять на кілька днів — і знову. А що, це ідея! І на Землю повернуся зовсім молодою. Галина глянула у дзеркальну шкалу. «Хто ця молода красуня?» — питатимуть люди. І ніхто не повірить, що жінці сто років!
Коли Галина ввійшла у відсік керування, там усе ще точилася суперечка.
— Отже, четверо «за», — підсумував Корнєв. — А ти, Галино?
— Звичайно, за, — лагідно всміхнулася дівчина.
— Твоя думка, Март?
Стефан підвівся, картинно сперся рукою на крісло і промовив, карбуючи кожне слово:
— Тобі більше щастило в прозі, — холодно зауважив капітан.
— Можна і прозою. У сиву давнину це називали: спалити кораблі, — Стефан похмурнів. — Шкода палити! Адже будували самі. Та якщо всі, то і я не відстану… До зорі так до зорі!
4. ЛЮДИНА У П’ЯТОМУ СТЕПЕНІ
Після обіду взялися до діла. Стефан Март замкнувся у радіорубці, поклав біля себе креслення і папки, ввімкнув лічильний автомат. Йому, головному конструкторові корабля, треба було з’ясувати, наскільки полегшити вагу зорельота, що саме викинути у простір, як демонтувати обладнання.
Бруно Аскер і Галина працювали у відсіку УЗП. Витрачати 600 днів на гальмування і новий розгін до субсвітлової швидкості із звичайним прискоренням в 1 g[7] було тепер неприпустимою розкішшю. Фізик придумав спосіб зекономити півтора року.
Галина, насупивши брови, зосереджено паяла останні проводки до схеми. Фізик протягнув проводи від електрощита і вставив у гнізда на панелі мініатюрні, схожі на чорненькі гудзички кристалоїди.
— Усе-таки страшнувато довіряти життя навіть найдосконалішим механізмам, — зітхнув він. — Одна ненадійна деталь, — і ми, обледенілі, мчатимемо мільйони років, аж поки згоримо біля якоїсь зорі.
— Не лякайтесь, Бруно, — тоненьким голоском зауважила Галина. — Вже 15 років ви тільки те й робите, що довіряєте своє дорогоцінне життя усяким механізмам. І нічого. А це навіть не механізми — електроніка.
— Людині все-таки властиво покладатися на себе, — розсудливо заперечив той, зачищаючи дріт, — або на товариша. Універсальність, живучість, талановитість, ініціативність — ось що притаманне людині. Це, на жаль, не властиве автоматам, дівчинко…
— Готової — Галина клацнула вимикачем. — Спробуємо… Ставлю видержку 10 хвилин.
Схема працювала чудово. Вода в контейнері під променями молекулярних генераторів перетворювалась у крижаний моноліт, потім через суворо встановлені для електронного реле проміжки часу моноліт знову перетворювався на воду. Галина задоволено поглядала на фізика.
— Так, так… — непевно промурмотів Аскер. — Тепер випробуємо інакше.
Він підняв схему і щосили жбурнув її на підлогу. Дюралева панель увігнулася.
Галина обхопила голову руками.
— Що ви зробили?!
— А прискорення у 80 g? — пояснив фізик. — Такий струс цілком можливий. — Ану, ввімкни тепер! — він подав погнуту панель.
Хоч як дивно — автомат працював. Тільки час видержок реле довільно змінився. Галина зітхнула, взялась перепаювати…