Білл потихеньку відхилив двері й вийшов з кімнати. Він попрямував до своєї спальні, щоби взяти книжку. Почув якийсь шум у комірчині, яку вони жартома прозвали радіорубкою. Білл зазирнув крізь щілину й помітив там Мері. Сестра відкрила кришку передавача, й Білл навіть відсахнувся — Мері вирвала якусь котушку і затиснула її в руках.
Білл швидко пішов до кімнати. Ще не вистачало, щоб Мері помітила його біля рубки. Адже це не гарно — підглядати. Лише Фред за всіма стежить.
Навіщо Мері зіпсувала передавач?
Олесь прокинувся серед ночі. У вікно зазирав повновидий місяць. Знову намагався пригадати, чи справді тоді в океані зустрівся з акулою.
З сусідньої кімнати почулися чоловічі голоси. Олесь хотів підвестися і піти туди, але зміг лише відірвати голову від подушки. Прислухався. Говорили голосно.
— Як він там? — запитав густий бас.
— Вже добре, тату. Ми розмовляли, — відказала Мері.
— Хлопець знає нашу мову?
— І досить добре. Лише вимова в нього чудна.
— Що розповідав?
— Він українець, — сказала Мері, а звуть його Олесь. Правда, чудесне ім'я? Я ніколи такого не чула.
— Ой! Лихо моє! Їй уже подобається його ім'я, — це вимовив хрипкуватий голос Фреда. — Комуніст, напевне.
— Не спитала, — відповіла Мері, — А тобі що до того, комуніст він чи ні?
Настала коротенька пауза. Олесь усміхнувся, мабуть, тут не люблять комуністів.
— Що мені до того? Ти чуєш, Джоне, вона ще мене запитує, що мені до того!
— А я вже казала, що коли хоч волосинка впаде з його голови, ти одразу потрапиш на шибеницю. У мене вистачить сили, щоб повідомити, де ти переховуєшся. Тепер ти мене зрозумів?
Знову тиша. Олесь подумав: треба негайно повідомити танкер, і він поїде звідси. Тоді й суперечки зникнуть.
— Тепер я тебе зрозумів навіть більше, ніж ти хотіла того, — вимовив Фред.
— Мені не ясно: чому ти так захищаєш цього хлопця? — запитав Джон.
Відповів Фред:
— А що тут неясного? Закохалася наша Мері по самісінькі вуха. Ось що.
— Ой Фреде, коли б ти не дядьком був мені, коли б я хотіла взяти гріх на душу, я відповіла б тобі. Але зараз — ні. На добраніч. Спати пора.
Коли Мері вийшла, Джон сказав Фредові:
— Піди до рубки і повідом кораблі, що російський моряк у нас на острові. Негайно хай його заберуть звідси.
«Як це добре, — подумав Олесь, — безперечно, вже сьогодні танкер візьме курс на острів, і завтра він буде серед своїх друзів».
Минуло кілька хвилин. Олесь почув роздратований голос Фреда:
— Радіопередавач не працює.
— Отаке лихо, — відказав Джон, — як же нам бути?
— Я радив кінчати з ним ще на березі. А ти соплі розпустив.
— Годі про те.
— Ми тут усі скоро танцюватимемо під дудку твоєї доньки.
— Не дратуй мене, Фреде.
— Мені зовсім не подобається сусіда комуніст. Це ти ладен зрозуміти? Я й так тремчу за свою шкуру. А коли він довідається про все? Тоді що? Зараз піду й порішу його. Пришию до ліжка — і квит.
— Стій! Геть, мерзото, назад! — вигукнув Джон. — Це ти хочеш зробити в ліжку моєї доньки?
Олесь заплющив очі. Ні, страху не було. Ніяк не міг зрозуміти, чому такий боягуз отой, хто хотів доконати його?
Чому він так боїться?
Тільки перед самим ранком знову могутній сон здолав Олеся.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Лише вранці Олеся покинув сон. Він зміг підвестися, навіть відчинити вікно. Прохолодний вітерець приніс знайомі пахощі океану. Ще почув, як океан люто кидає хвилі на скелі.
Несподівано до кімнати зайшов Джон. З порога він дивився на юнака, і брови йому стулялися все дужче. Хлопець насправді був чудесний. Чуб русявий брався кільцями і падав на крутий лоб, могутні груди високо здіймалися, а чорні очі дивилися сміливо і правдиво. Джон Сміт намагався подолати в собі почуття симпатії до юнака. Але це йому погано вдавалося. Несподівано для самого себе Джон навіть привітався до нього, але одразу змінив голос, намагаючись надати йому якомога більше суворості.
— Бачу, ти вже очуняв?
— Так. Дякую вам, сер. Прошу повідомити радянський корабель, щоб мене звідси забрали. Я не хочу завдавати вам клопоту.
— Ти його вже нам завдав. І я вимагатиму відшкодування збитків.
— Звичайно, звичайно. Я не маю наміру бути вашим боржником, сер.
До кімнати зайшов Фред. Він чув останні слова Олеся, тому стояв і всміхався. Ніби цілячись з пістолета, Фред безсоромно розглядав юнака. І заздрощі охопили його. Справді — який чудовий оцей велетень! А йому ось не послав бог тієї чоловічої величі й краси. Погляд його все гострішав і гострішав. Він мовив: