— Ще один боржник об'явився на острові.
Але Джон не зважив на його слова, вдавав, ніби не помічав брата.
— Кинь, хлопче, — сказав, — мені не треба боржників. Я сам ніяк з боргів не вилізу. Отже, ти росіянин?
— Так, сер.
— І до того ж комуніст… — ядуче всміхнувся Фред і навіть хихикнув сам до себе.
— Помиляєтеся. Комсомолець. — Олесь поглянув 1 на Фреда і додав: — Але комуністом буду.
— Чуєте — він хоче бути комуністом, — звернувся Фред до свого брата.
— Мій батько помирав на фронті комуністом, — вимовив тихо Олесь.
Настала коротенька пауза. Джон Сміт несподівано для самого себе сказав:
— Я зустрічався на фронті з росіянами. Чудесні хлопці. Ми пили вашу горілку. — Потім, ніби схаменувшись, вимовив суворо: — Сьогодні ж переходь у кімнату Білла.
— А це чия? — запитав Олесь.
— Це кімната Мері. — Джон грізно насупив брови і, звертаючись до Фреда, сказав: — Геть звідси!
— Я? Це ти мені говориш? У тебе є секрети з оцим комуністом? Ні, я не піду. Може, ти змову готуєш проти мене. Не піду.
— О господи, який же ти дурень. Ну, та гаразд. Стій тут. Тільки в розмову не втручайся.
Фред запалив сигарету, а Джон сів на стілець і, дивлячись у вікно, почав:
— Хочу тебе попередити…
— Слухаю вас, сер.
— Слухай та добре запам'ятовуй. Бо вдруге говорити не буду. Якщо ти хочеш колись померти своєю смертю, то не здумай забивати памороки моїй дочці. Гадаю, тобі все ясно?
Фред голосно засміявся. Від того сміху в Олеся побігли мурахи по спині. Йому здалося, що хтось шкребе залізом по склі.
Олесь не знав, що відповісти. Він мовчки дивився на могутнього Джона, який заховав свої маленькі очі й не хотів зустрітися з його поглядом.
До кімнати влетіла Мері. Вона була в голубому платті, боса. Стала посеред кімнати й оглянула всіх по черзі, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Сонячний промінь запалив золотим вогнем її волосся. Олесь навіть заплющив очі, щоб не бачити того вогню.
— Не турбуйся, тату, я про все подбаю. Хай Олесь побуде в моїй кімнаті ще кілька днів.
— Він сьогодні ж перейде в кімнату Білла.
— Ні.
— Я наказую — сьогодні!
— Тату, чого ти кипиш? Я сказала — ні. То хай буде так. Одужає — сам перейде.
— Чуєш, Джоне, що вона каже? Тут, брате, ніжні телячі почуття. А ти своє рило встромляєш.
— Помовчи! — підхопився зі стільця Джон і вийшов з кімнати.
Слідом за ним пішов і Фред. Та перш ніж переступити поріг, він презирливо поглянув на Олеся, обпік поглядом Мері й пустив клубок диму.
Якусь мить Олесь і Мері дивилися одне на одного. Потім Олесь запитав:
— Чому ти не слухаєш свого батька, міс Мері? Мері підійшла до ліжка, підбила кулачками подушку і відповіла:
— Він повинен мене слухати.
— Я не хочу, щоб твій батько сердився на мене. Перейдем у кімнату Білла. Я вже цілком здоровий.
Олесь спробував підвестися з ліжка. Але навіть не зміг опустити ноги на підлогу.
— От бачиш. Переконався? Ляж. Зараз я принесу сніданок.
Мері вийшла. Олесь напружив усі сили і таки став на ноги. Але тої ж миті впав. Йому було боляче і соромно. Потім свідомість затьмарилася. Коли прочуняв, то лежав у ліжку обкутаний ковдрою. Мері сиділа поряд.
— Ну? — запитливо поглянула вона Олесеві в очі. — Далеко ти пішов?
— Я не хочу, щоб твій батько сердився на мене й на тебе, — відказав Олесь.
— Не зважай на нього. Він сердиться на весь світ. Він завжди сердитий чогось і лютий.
— Чому?
— Життя в нього важке. Крім того — батько не вірить у бога. Він тобі щось казав про мене?
— Ні. Звелів тільки, щоб я звільнив твою кімнату. І я мушу це зробити. Я ж тут небажаний гість…
Мері докірливо, з-під брів, глянула на Олеся.
— Я гадала, що ти…
— Кажи.
— Що ти розумний.
— Ото бачиш, як ти помилилася.
— Справді.
Мері глянула у вікно. Її сині-сині очі, раптом посвітлішали, ніби ранкове небо над океаном.
— Коли ти лежав на цьому ліжку напівживий і холодний, мов крига, я розтирала тобі груди долонями…
Олесеві хотілося сказати їй щось ніжне і привітне. Але гарні слова кудись зникали.
— І мені здавалося, що моє тепло переходить у тебе. Може, тому ти й ожив?
— Звичайно.
— Ось бачиш. Коли це так, то ти завжди повинен мене слухати. Обіцяєш?
— Звичайно.
— Не так. Скажи…
— Обіцяю. Обіцяю.
— Ще раз скажи.