— Обіцяю, міс Мері.
Обоє засміялися.
— Підкоряються сильним, — вимовила Мері, — отже, я сильна, правда?
— Так, ти сильна, та мені здається, що твій тато сильніший.
— Хай здається. Ти мусиш знати: я лише вдаю, що слухаю тата й роблю, як він схоче. А насправді завжди все виходить по-моєму. Їж. Я зробила печеню для тебе.
Вперше за багато днів Олесь поїв смачно, з апетитом: випорожнив сковорідку, випив дві чашки чорної кави і відчув, як силою наливаються його м'язи.
Летять навколо земної кулі радіохвилі:
— Всім! Всім! Всім!
Цього разу капітан танкера «Полтавець» звертається з проханням: «Знайдеться матрос Олесь Сивоконь — повідомте про це найближчий радянський корабель, а також китобійну флотилію».
Ще раз радист Гриша Тютюнник описує особисті прикмети радянського матроса, який так необачно опинився в океані.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Величаво, як білий лебідь, впливла яхта в єдину бухту Чорного острова. Десь за півмилі від берега вона кинула якір. А за кілька хвилин на хвилях уже гойдалася шлюпка. Два матроси вправно гребли. Поважний чоловік у білому капелюсі стояв і дивився вперед.
Коли шлюпка плавно сіла на мілину піщаного пляжу, два матроси скочили у воду, переплели руки. На ті сплетені руки сів поважний чоловік, обхопивши матросів за шиї. Кілька кроків вони брели у воді. На березі поважний чоловік наказав матросам повертатися на яхту.
— Я повідомлю, коли за мною надсилати шлюпку.
Поважний чоловік, тримаючи в руках валізку, повільно йшов до будинку. Він був схожий на добрячу бочку з-під пива. Відсапуючись через кожні п'ять хвилин, ніс черевце своє на гору.
Настрій у цього опецькуватого чоловіка пречудовий. Напевне, на нього чекає на острові радісна звістка. Ось зараз його оточать мешканці острова і будуть радіти, сміятися. Він же поведеться з ними в міру великодушно, бо, зрештою, не такий уже старий. Адже коли тобі трохи-трохи за п'ятдесят, то вже й складати зброю? За сучасного рівня медицини, та ще коли є гроші, можна протриматися на цьому світі з десяток років, не відчуваючи тягаря старості, безсилля. Хай у цьому переконається й Мері.
О-о, вона буде задоволена, а може, навіть покохає його. Зовсім же небагато треба, щоб жінка була щасливою. Кілька десятків платтів, пальто, самоцвіти. І все. Ні — ще дві-три автомашини найновішої марки.
Раніше, напевне, глузували б з нього — взяти за дружину двадцятирічну дівчину. Ще й богом страхали б.
Тепер не та епоха. Тепер навпаки — заздритимуть, вихвалятимуть.
А Джона Сміта він приборкає. Хай собі шукає скарб до кінця днів своїх. Джон гадає, що ніхто не знає, чого він тут поселився. Дивак! А коли й справді розшукає той скарб, то…
Але про це не варто думати. Навіщо забивати собі памороки всілякими передбаченнями. Треба жити сьогоднішнім днем. Не так багато відведено тих днів людині.
— Поглянь, тату! Поглянь! Уже приїхав, — гукнув Білл.
— Ой! — схаменулася Мері. — Я ж наречена. Треба одягнутися. Але запам'ятай, тату. Морісон не повинен знати про Олеся.
— Він його відвезе на материк.
— Ні.
— Мені не потрібен тут дармоїд.
— Гаразд. Тоді я поїду з ним. — Мері побачила, як після цих слів знітився батько — плечі згорбилися, руки безсило опустилися.
Щоб якось пом'якшити удар, Мері сказала:
— Олесь ще зовсім хворий. Навіть не тримається на ногах.
Джон Сміт не думав одразу й так легко здавати свої позиції.
— Там вилікують і на ноги поставлять.
Мері опустилася на стілець і махнула рукою.
— Тоді знайте: я ніколи не стану нареченою Морісона. Тільки з'явиться на порозі — одразу йому про це й скажу.
— Помовч! Зробиш, як я звелю! — насупився Джон і тяжко рушив до неї. Та Мері підхопилась на ноги, втупила свій погляд у батька і твердо вимовила:
— Ні! Й ще раз — ні!
— Тату, не чіпай її! Не чіпай! — вигукнув Білл і. повис у батька на руці.
— Геть, щеня! — відкинув сина Джон.
— Бога побійся, батьку…
— Хай він мене боїться, твій бог нещасний. Іди вдягайся.
— Не піду.
— Йди, — стиха сказав батько, — хай буде по-твоєму.
Джон зітхнув і сів на стілець.
— Ти, тату, не сперечайся з нею. Все одно вона зробить, як схоче. І я також хочу, щоб Олесь жив тут. Чому ж ти один такий поганий поміж нас?
Джон Сміт усміхнувся, потім роблено насупив брови.
— Ось я тебе зараз відшмагаю. Повчати батька хочеш?
Доки Морісон дійшов до будинку, Мері встигла одягнути голубе плаття, яке пошила їй колись мати. Намазала помадою губи і збила полум'яне волосся в досить пристойну копичку. Мері встигла на хвилинку зайти до кімнати, де лежав Олесь.